Неля Шейко-Медведєва - Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки

Толя, як виявилося, приїхав у Н. з Донецька (де він замешкував з дідом і бабусею) одразу після закінчення художнього училища — відпочити перед вступом до худ. інституту (він чудово малює!) Його батьки (вірніше, мама-медсестра та вітчим — сліпий масажист) проживають у старому, оповитому диким виноградом будинку з великими вікнами, що належить санаторію, і прокидаються раніше за нас. Толя також. Він відчиняє навстіж вікно своєї кімнати і, сівши на підвіконня (в майці й плавках, щоб я бачила його біцепси), гукає: «Девочка Зоря! Пора сиять!»

Я підводжуся з ліжка, виходжу на балкон і махаю йому рукою. А часом — ні, щоб похвилювався, де я, що зі мною. Тоді він умикає допотопний грамофон і крутить мені платівку з давньою піснею:

А мама у цей час або дрімає, або чепуриться у ванні. Їй навіть на думку не спадає, що ця пісня для мене й про мене.

Толя, на відміну від мене, обожнює свою маму і любить вітчима. Вранці відпроваджує його в санаторій, потім готує обід і прибирає в квартирі. Як піонер-чемняк. А я в той час або щось читаю, або прогулююся, бо мама до обіду приймає процедури…

Сьогодні я познайомилася з чудовим хлопцем. Він купував у кіоску газети, а я хотіла купити заколку. Але коли він широко всміхнувся мені, я забула про неї і також посміхнулася, але стримано, лише кутиками вуст.

— Ти посміхаєшся, як Джоконда, — сказав він.

— Я краща за неї! — відповіла я.

— Авжеж! — згодився він і запропонував: — Може, поїдемо в місто? Кажуть, там є старовинна церква, яку варто оглянути.

У нього чорні, наче тушем намальовані брови, очі, як чорносливи й довге (до плечей) підкучерявлене волосся.

— Ти учишся в семінарії? — підсміхнулася я.

— Ні. В музучилищі. На третьому курсі. Я скрипаль. А ти перейшла в десятй клас?

— Вгадав, — збрехнула я.

— Мене кличуть Богданом. Я зі Львова.

— А мене Зоряною. Я з Києва.

— Ти лікуєшся?

— Ні, я з мамою. А ти?

— Відпочиваю. Взимку мені оперували серце. В клініці Амосова.

— Справді? Покажи рубець!

Він розстібнув сорочку. Рубець був рожевим і лискучим, як атласна стрічка, простьобана по краях.

— Ух ти! — прошепотіла я і закохалася по вуха в його довге волосся і жахливий рубець. Якби я сказала про це мамі, вона б здивувалася: «Хіба можна закохатися в рубець?» А ще в слово «скрипаль». У Києві кажуть «скрипач». Жахливе слово, схоже на скрип піску на зубах. А «скрипаль» — як кришталь. Звучить співно, ніжно й водночас трохи сумовито. Воно дуже личить Богданові, вірніше, його очам, які схожі на підбарвлений зеленню кришталь.

— Можна торкнутися?

— Будь ласка.

Пучкою вказівного пальця я легенько торкнулася рубця і відчула, що Богдан закохався в мене надовго. Може, навіть до смерті.

— Ти маєш скрипку? — запитала я.

Богдан притакливо схитнув головою.

— Заграєш мені?

— Охоче! — зрадів він.

І я пішла з ним у другий корпус. Він замешкував в одномісному номері, з вікон якого було видно Толин будинок і сосновий лісок.

Богдан грав мені майже годину.

Я сказала йому:

— Ти чудовий скри-паль! Якби я уміла так грати, то, граючи, плакала б від щастя.

— Краще посміхнися, — сказав Богдан. І я пішла додому, вірніше, до Толі, пообіцявши йому, що приходитиму щодня.

Толя сидів на приступці свого будинку перед мольбертом і малював масляними фарбами третій корпус і мене на балконі другого поверху. Я була вбрана у напівпрозору сріблисту сукню і простягала руки до зоряного неба, так, наче збиралася злетіти.

— Я скучив за тобою, — сказав він, і я відчула, що також скучила за ним, і пожалкувала, що він не слухав зі мною Богданову музику.

Вчора ми з мамою ходили на танці. Толі там не було. Богдана також. Одні старі люди. Маму відразу ухопив якийсь лисуватий «сердечник», а я зосталася стовбичити під липою. Мені хотілося повісити мамину театральну торбинку, розшиту чорним бісером, на першу-ліпшу гілку й податися спершу до Богдана (на музику), а потім погуляти з Толею. Але тут де не взявся хлопець. Сіроокий блондин з русявою борідкою. При світлі ламп його волосся (також довге, проте коротше, ніж у Богдана) здавалося золотим. Дуже стрункий і вищий від мене на цілу голову. Я про себе назвала його принцом. Він поклонився, як і належить принцові, і запросив мене танцювати. Я повісила мамину торбинку на шию і подала йому руку. Він вальсував як бог, проте впродовж танцю не промовив ні слова. Просто дивився на мене і танцював, танцював, насолоджуючись кожним рухом. Я також дивилася на нього, вірніше, на вогники, що то спалахували, то гасли в його очах, і мовчала, мовчала, бо відчула, що він не з тих, які люблять базікати під час танцю, й згадувала вірш Анни Ахматової: «Слава тебе, безысходная боль! Умер вчера сероглазый король!» Наше мовчання від миті до миті ставало все прозорішим, усе кришталевішим, і це подобалося нам усе дужче й дужче. Коли музика вмовкла, він відпровадив мене туди, звідкіля взяв, і поцілував мені руку. Це було так чарівно. Потім заграли танго. Я хотіла, щоб він знову запросив мене, дарма, що я ніколи не танцювала танго. Але мій принц чомусь не здогадався, що я чекаю його. Мене підхопив напарфумлений балакучий дядько (за тридцять) в папужистій сорочці.