Неля Шейко-Медведєва - Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки

— В тебе гарна мама, чи, може сестра? — запитав він. А я промовчала, бо мені хотілося не розмовляти, а дивитися на принца, який стояв самотою і також дивився на мене.

— Мене кличуть Ярославом Степановичем. А тебе як? — запитав балакун.

— Зоряною Антонівною!

— Гарно! Гарно! У якому класі навчаємося?

— В музучилищі, — брязнула я, згадавши про Богдана.

— О! — вигукнув він і міцно притулився до мене. Старий шкарбан! — Виявляється, ми колеги. А завуч Дрогобицького музучилища. А ти де навчаєшся?

Я подалася назад:

— Це не має значення!

Але він знову прилипнув до мене:

— Чому?

— Бо мені з вами не танцюється! — відштовхнувши його, випалила я й повернулася на своє місце.

Принцові сподобалося, що я відшила шкарбуна, і він знову запросив мене. І ми знову мовчали, так чарівно, казково, що аж серце заходилося. Лише відпровадивши мене після танцю й знову поцілувавши мені руку, він промовив приємним, співучим голосом:

— Мене зовуть Арсеном.

— А мене Зоряною, — сказала я, збагнувши, що ми обоє закохалися: він — у наше загадкове, омузичене мовчання, а я, крім того, ще й в його золоте волосся, звертання на «ви», делікатні, майже побожні цілунки.

Знову заграла музика, але він не запросив мене. Сказав:

— Вибачте, але я мушу залишити вас. Я замешкую в місті, у дядечка, а він не любить, коли я повертаюся пізно.

— Я також піду звідси! — вирішила я.

— Якщо ви не проти, я проведу вас, — сказав він, і я, притакливо схитнувши головою, підбігла до мами й наплела їй, що хочу перевзутися, бо нові туфлі трохи затісні мені. Мама в цей час розмовляла з якимось «сердечником» про кардіограми, й тому без зайвих розпитувань дозволила мені залишити танцмайданчик.

Дорогою Арсен (чарівне ім’я!) сказав мені, що навчається в Одеському медінституті, на другому курсі, і хотів би щовечора танцювати зі мною, проте завтра не зможе прийти, бо дядечко сподівається гостей, і їх треба прийняти. Я пообіцяла йому, що також прийду на танці позавтра.

Підходячи до свого корпусу, я почула Толікове «Мне тебя сравнить бы надо…», й, попрощавшись з Арсеном, постукала в його вікно.

Ми сиділи майже до півночі на приступках його будинку й розмовляли про імпресіоністів. Коли мама повернулася з танців, я вже «солодко спала», а якщо по правді, думала про Богдана й Арсена, вірніше, про те, якими вони будуть, коли постаріють. Невже такими, як Кривий чи «папужистий»?

Вранці, коли мама пішла, Толя приніс мені три китайські рози, які зрізав удома, альбом Сезана і пакет виноградного соку. Ми вийшли на балкон. Я пила сік, а Толя розповідав мені, який чудо-будинок він зведе для мене. Не тут і не в Києві, а на березі Світязя, де побував минулого літа. Він також хотів поцілувати мене, але не наважився, бо я призналася, що ніколи не вийду заміж. «Чому?» — запитав він, і я розповіла йому про Кривого. Він, скрипнувши зубами, сказав, що вб’є не лише його, а й усякого, хто посміє мене торкнутися.

— А мене б ти зміг убити, якби я піддалася Кривому або якомусь іншому свистунові? — запитала я.

— Так! — не вагаючись, відповів він. Мені було приємно і водночас лячно, бо я знала, що він не жартує.

Коли мій Отелло пішов, я перев’язала рози стрічкою й побігла до Богдана (мама не повинна їх бачити, а скрипаль зрадіє). Він справді зрадів, запарив мені запашний чай з карпатських трав і взяв скрипку. Цього дня він грав лише сумні мелодії, не дивлячись на мене, бо в кутиках його очей поблискували сльозинки. Я зрозуміла, що він думає про свою хворобу, а то й про смерть, і попрохала його заграти щось веселе, танцювальне. Він сказав, що гратиме весільні танчики й пісні. Я приколола рози до волосся й танцювала. Так чудово, як ніколи, допоки він не розвеселився й не почав також пританцьовувати. Коли я відходила, він сказав: «Ти моя наречена. Назавше».

А ввечері на танцях я познайомилася з Женею. Ми трохи запізнилися, бо мама поплямила свою кращу блузку соком і потім довго перевдягалася. На цей раз «папужистий» запросив не мене, а її, а до мене підійшов дорослий, але молодий чоловік. Сказав:

— Разрешите отрекомендоваться: Евгений Кутепов.

— Зірка.

Він розсміявся:

— Звездочка? На погонах?

— В небі, — холодно уточнила я.

— Да, конечно, — охоче згодився він. — Ты так красиво танцевала с попиком, что я сходу догадался, что ты не Галя-Люба-Надя.

— З яким попиком?

— Ну, этим, блондинчиком с бородкой. Может, потанцуем?

Він був не просто гарним, а дуже, дуже… Напрочуд схожим на молодого Тихонова. Крім того, мав над лівою губою зліва симпатичну родимку і злегка попахував сигаретним димком і вином. Бо дорослий і самовпевнений, як усі дорослі.