Неля Шейко-Медведєва - Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки

Бабине… Найпишніше, найщедріше… літо після літечка… Милуюся ним з вікна, запитую себе: — А дідове коли? Після бабиного? — і зітхаю: — Нема для діда спеціального літа, за яким розпочинається осінь, а за нею зима. Нема й ніколи не було! Лише баби бредуть і бредуть листопадами, лише вони змагаються зі стужею та віхолами. А для дідів нема ні осені, ні зими, а є лише весна і літо. Дід і до ста років літній, до могили жених.

Прикро, що чоловіки великодушно причинили своїм перевесницям окрайчик літа, наче межу провели, до якої вони провадитимуть їх, а далі… Прямуйте самі, а ми повернемося в своє літечко, а то й весну, щоб знову обсіятися — раптом щось зійде, а там — смерть з косою…

А може, ми самі поклали ту межу? Самі вигадали собі це останнє, невимовно гарне літечко?

Клени за вікном, наче вогненні гейзери, а каштан уже побурів, посмутнів… Знехотя ловить зашкарублими лапами білі павутинки, що мов прочахлі промені сонця, котре ще освідчується землі в коханні, проте без шалу, як чоловік вірній дружині на золотому весіллі. Меланхолійно перебирає разом з притомленим вітерцем перші опалі листки, так, наче розкладає якийсь пасьянс, або ж вибирає з-поміж них найкрупніші, найпривабливіші для композиції, задум якої відомий лише йому.

Вологе, коротко підстрижене волосся Євгенії також палахкотить, бо вчора їй спало на думку, що негоже ходити з інеєм на скронях такої розкішної осені, яка ще триватиме й триватиме, і вона купила собі тюбик фарби «червоне золото». А ще хотілося їй подивувати Адася, щоб той сказав: «Ти — як лисиця-вогнівка», — й міцно обійняв її.

Адась ще в п’ятницю подався з приятелями на дачу — невелику, зате стильну, спроектовану Гнатом Любенком, молодим архітектором і давнім другом, під вікнами якої буйно квітують жовтогарячі жоржини впереміш з дрібненькими хризантемами, котрі тіль-тіль розплющують очка. А Євгенія зосталася в Києві, щоб пофарбуватися і вимудрувати на понеділок композицію з засушених квітів на виставку, котру затіяла Андріяна — її гуру з ікебани, редакторка популярного журналу «Золота пора» (для пань елегантного віку) й найближча подруга.

«Адась уже повернувся з рибалки й готує юшку. Коли вона доспіє, гості віднесуть казанок в альтанку, оповиту диким, вже пурпуровим виноградом і розіллють його «шедевр» в глиняні полумиски. Адась визнає лише керамічний посуд від народних майстрів. Шинку, сьомгу, огірки-помідори вони вже покраяли, горілку вийняли з морозильника й причастилися «по маленькій». Ярослав Курчик, заступник Адася, підкидає в мангал зволожені скіпки, щоб шашлик не смажився, а вудився. Ярема Барановський, сидячи неподалеку на ослоні з різьбленими ніжками, з глибокодумним виглядом смокче люльку, а Любенко співає йому: «Ой, під вишнею, під черешнею стояв старий з молодою як із ягідкою», — бо Ярема навесні одружився втретє з дівчиною, молодшою за нього на тридцять років.

Любенко був одружений лише раз, навіть повінчаний у Володимирівському соборі, але невдовзі його повело до інших жінок, і зараз він живе чи не з шостою… колись казали «коханкою», а тепер «цивільною дружиною». Любенків батько-генерал хвалився, що під час війни мав аж три ППЖ — «походно-польові жінки», яких провіз з собою від Москви до Берліна. Якби не помер десять років тому після травневого параду Хрещатиком, то, напевно, втішився б, що синок його переплюнув. Курчик також курчий син — схибнувся на артистках, дарма, що голова як переспілий кабак,» — думається жінці. За пашпортом вона Євгенія, але відтоді, як Курчик розтлумачив гостям, що Євгенія і Єва — це, по суті, одне і те ж ім’я і вигукнув: «Щастя Адамові і Єві!» — всі кличуть її Євою. Лише Адась називає Женчиком.

Адась осуджує приятелів, називає їх жертвами сексуальної контрреволюції, проте любить бувати з ними на природі («путні рибалки, люди з гумором»).