Неля Шейко-Медведєва - Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки

Якби я була письменницею, то написала б розкішну еротичну повість про особливості любовного трикутника в саду, що знаходився в Едемі в той час, коли Едем перебував не на небі, а на землі. Але я, на жаль, не письменниця, а полишена жінка, яка намагається вияснити причини райської драми, щоб збагнути причину своєї. Відтак, писатиму коротко, без прикрас про найпосутніше…

«Хто це настрочив? Не письменниця… Полишена кимось жінка, — подумала Євгенія й обнюхала послання. Воно пахло засушеним зелом — чебрецем і м’ятою, як руки Андріяни. — Невже це вона? Не може бути! Адась не раз висміював її за маніакальне бажання вийти заміж за… Та за будь-кого! Швидше всього, цю дурню написала одна з коханок Любенка, а Адась узяв почитати», — вирішила Євгенія і взяла наступний аркуш.

Що відчував Адам, поставши з пороху земного чи перетворившись, завдяки Божому подихові, з примата на чоловіка, я не знаю. Можу хіба припустити, що гордість і самозамилування (найпосутніші почування «сильної» статі). Зате знаю напевно, вірніше, відчуваю всім єством, що праматір моя народжувалася в муках і що муки ті були не так тілесними, як душевними.

Спершу вона побачила сліпуче світло, що оповивало всю її плоть і не просто пестило її, а наче шліфувало: щось відбирало в неї, а щось причиняло їй. Дотики світла були, з одного боку, приємними, лоскітливими, а з другого — дратували її, оскільки вона не сумнівалася, що тіло її є досконалим і не потребує жодної корекції, а будь-яка спроба щось змінити в ньому є насильництвом над нею, богоподібною істотою.

Далі — відчула себе не те щоб мізерною, проте меншою і легшою, ніж до втручання світла, а відтак — беззахиснішою.

«Світло — це Творець!» — врешті-решт здогадалася вона, бо саме таким бачив Його чоловік, який доброхіть чи несамохіть уділив їй частку себе, й злякалася його ляком — благоговійним, запобігливим, і усвідомила, що Він — Отець, якому не слід перечити. Проте все її єство жадало, аби Він учинив її такою, якою вона була перед тим, і відступив від неї.

— Єва! Єва! — нарозспів промовило Світло й сліпучим променем торкнулося її чола — не то поцілувало його, не то поставило на ньому жарку печать.

— Є-ва? Що таке Є-ва? — несміливо запитала вона якимось не своїм, писклявим голосом.

— Єва — це життя, — пояснило Світло. — Ти — Єва! — І його негучний голос сягнув кожної клітини її змалілого тіла, але збурив у ній не радість, а протест:

— Я Адам! — вигукнула вона. — Твій син улюблений!

— Єва! — лагідно шумнуло Світло й немовби провело по її довгому, довшому, ніж колись волоссю золотим гребінцем, і воно стало м’якшим, шовковистішим.

Цей порух Світла збентежив її, з очей полилося щось гаряче, схоже на зігріту сонцем воду, — й вона, змахнувши його з обличчя, запитала:

— Господи! Чому ти називаєш мене чужим іменем? Чому не впізнаєш?

— Це твої ім’я! — м’яко, але переконливо промовило Світло.

— Ні, ні! — палко запротестувала вона, забувши, що Йому не можна перечити. — Я — Адам! Адам! — і в її свідомості напрочуд яскраво відтворилося-вирізьбилося, як вона — Адам, нарікає невеличку білокрилу істоту «голубом», в’юнку, шерхату — «ящіркою», а більшеньке створіння з великими вологими очицями, яке щойно вислизнуло з лона матері на теплий моріжок, — «ланню». І постала перед нею якась істота, схожа на неї — Адама, але темніша шкірою. Вона взяла ту «лань» на руки й поцілувала її.

І чомусь захотілося їй вихопити звірку з рук неприємної з’яви, але видиво зникло…

— Оце Адам! — промовило Світло, й вона побачила перед собою… себе.

— Це я! Я! — загукала вона і спробувала підвестися, але не змогла, бо памороки впали на очі. А отямившись, відчула, як той, кого Світло нарекло її іменем, підводить її, вдоволено проказуючи її ж таки голосом: «Оце тепервона кість від кості і тіло від тіла мого!»

— Воно не твоє, а моє! — розпачливо простогнала вона і припала до нього — свого, милого, сподіваючись злитися з ним, повернутися в нього.

— Не липни! — верескнув чоловік у її тілі й почав відривати її від себе, але вона щомоці хапалася за нього, вигукуючи: «Моє! Моє!»

Згодом, довідавшись, що сталося, вона довго голосила, й коли він називав її Євою, шаліючи, рвала на собі не своє, задовге волосся: «Ні! Ні!» Тоді чоловік повів її до плеса, де колись вони, будучи одним тілом, милувалися собою, і став поруч. Розглядаючи свій відбиток, вона мало-помалу усвідомила, що Творець учинив її подібною до істоти, що привиділася їй у напівсні, й з горя мало не вдавилася руками, бо Адамове тіло було їй рідним, привабливим, а своє — чужим, неприємним.