Неля Шейко-Медведєва - Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки

Казав: «Якби нам з тобою вдалося змоделювати подібний вибух за межами наших тіл, ми могли б, подібно Творцеві, творити планети!»

— А навіщо? — флегматично запитувала вона й вилизувала мені обличчя, наче корова теля, а то й дозволяла собі торкатися священного кореня, і не просто торкатися, а бавитися ним (коли я, натомившись, дрімав), наче виліпленим з глини свистунцем, і називати його принизливими назвиськами: «безрогим равликом», «приборканим пітончиком».

Їй страх як подобалося глузувати з найсвятіших речей, висміювати найпіднесеніші слова та вчинки. В той час, коли я відпочивав, зморений битвою за примноження життя, вона, замість того, щоб скласти пісню-хвалу моїй завзятості, прилігши біля мене, з піною на вустах доказувала мені, що жодний з моїх «млявих», «ледачих» «бігунців» не зумів сягнути її «зорі».

— Як знаєш? — не розплющуючи віч, запитував я.

— Я відчуваю це! — зверхньо відказувала вона й закликала мене до повторного штурму, а коли я відмовлявся, називала мене бевзем (а це що таке?) і, хтиво пританцьовуючи, йшла бавитися зі звірами — тиграми, левами, носорогами.

Я не раз учив її, що не слід так вигинатися, бо хоч ми в Едемі й одні, звірі також мають очі і, напевно, чудуються, навіщо ми щодень вичерпуємо свою силу:

— Чинячи так, ми подаємо їм поганий приклад. Вони ж паруються лише в певний час, винятково заради запліднення, а ти не хочеш плодоносити, бо для тебе священнодійство є лише пустою щоденною забавою.

Вона заперечувала це:

— Я хочу, але твоїм «бігунцям» бракує енергії кохання.

— Чому ж самки тварин вагітніють і без твоєї ефемерної «енергії»?

— А тому, чоловіче, що створити тварину — це одна річ, а людину — зовсім інша. Бог творив нас, царів плотського світу, кохаючи, і ми також маємо творити собі подібних з коханням, бо тільки воно обертає шмат плоті на людину. А ти не кохаєш мене навіть так, як лев кохає левицю! — відбивалася вона і бралася знову і знову вчити мене «коханню».

Я терпів її надокучливі «ніжності» (винятково заради здійсненні Отчої волі) доти, допоки не здогадався, що вона чинить це не з метою успішного запліднення, а в надії підвередити моє здоров’я, вивищитися наді мною, позаяк, навчаючи мене «коханню», вона нічим не поступається, нічого не витрачає, а навпаки, раз за разом привласнює найціннішу, найвойовничішу частку моєї плоті, а я, нічого не здобуваючи, втрачаю армію за армією! Втрачаю охоту до праці, а відтак — повагу Отця! А вона, отримуючи моє, стає дедалі дужчою, заповзятішою і, що особливо прикро — мудрішає!

Але допоки я прозрів, збігло чимало часу! Не рік і не два я, спустошений її «коханням», відлежувався під яблунею, а вона, співаючи, порала Сад і ласкою та лестощами відлучала від мене звірів і приручала їх собі, внаслідок чого вони перестали коритися мені і почали слугувати лише їй. Причому охоче, з радістю, і врешті-решт визнали її одноосібною царицею.

Аж тоді я заволав до Бога:

— Отче! Ліліт повстала проти мене, а відтак, і проти Тебе! Замість спільного, так би мовити демократичного правування Садом установила Матріархат!

Отець хотів нас помирити, але вона навідріз відмовилася злягатися зі мною без «кохання» і «ніжності», а також ділитися зі мною прирученими тваринами й запрохала в Нього, щоб Він дозволив їй перебратися зі своїми улюбленцями на закрайки Саду. Отець довго відмовляв її, але… Мабуть, Він витворив її з іншої глини, ніж мене: для мене взяв теплу, сповнену світла, а для неї — з-під розлогого куща, куди ніколи не зазирає сонце — чорну (бо вона темніша за мене і шкірою, й волоссям), масну і завжди вологу. Тому ми й не змогли порозумітися. Він відлучив її від мене, і всі звірі і птахи залишили мене і подалися слідом за нею. І я не просто занудьгував, а впав у депресію. Поламав усі знаряддя праці й (о, сором!) почав шукати шлях у пекло…

Добре, що вдругорядь Отець вибрав якісніший матеріал — моє ребро, вже освячене Його благословенним подихом. Я чув, як він розкривав мені груди, але не крикнув, не зойкнув, бо сказав собі: «Він виймає не ребро, а стрілу, яку ввігнала в мене владолюбна, непоступлива жона!»

Єва, на загал, подобається мені дужче за Ліліт вже тому, що з усіх сил намагається вподібнитися мені, вважає мене наступником Отця в Саду, побоюється звірів, не вимагає, щоб я без нагальної потреби вимітував з себе дорогоцінне сім’я і, що найважливіше, не знає тих безглуздих слів, які навигадувала Ліліт, щоб затуплювати мені розум, ущерблювати мою чоловічу гідність.