Неля Шейко-Медведєва - Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки

Коли вона заздрісно зорить на мій корінь, я почуваю себе наймогутнішою, найвартіснішою істотою, і сім’я моє несамохіть проливається на землю. Я впевнений, що ця чиста пожертва є особливо приємною Отцеві — дарма, що вона не сприяє примноженню людства, зате удобрює ґрунт Саду.

Словом, Єва є справді моєю, чоловіковою, але… Якщо по правді, мене інколи дратує її поступливість, догідливість, тобто властива реброві безмозкість, а також її маніакальне бажання сховатися в моїх грудях, прилягти до мого серця. І я вибухаю гнівом… від страху, що з часом вона вподібниться Ліліт. Приміром, учора вона несподівано лизнула мені щоку (точнісінько, як та), і я, щоб відбити в неї охоту до лизання, покарав її і правицею, і словом: ляснув по щоці і гукнув: «Геть від мене, дурепо!» Й вона, замість того, щоб відстояти себе, затулила долонею щоку й кудись покірно почалапала.

Якийсь час я насолоджувався самотою, а потім мені спало на думку, що дурна жінка може з горя забрести аж на околицю Саду і змовитися проти мене з Ліліт. Я загукав: «Єво! Я голодний!» Вона одразу ж повернулася й, не зронивши ні слова, почала годувати мене. Під’ївши, я охоче сповнив свій подружній обов’язок і поклав собі не бити й не проганяти її, щоб Отцеві не довелося виймати з мене ще одне ребро, а то й частину мозку чи печінки…»

— Годі! — долинув до мене зоддалеку твій вигук. Ти сердишся, що я зобразила першого чоловіка таким йолопом? І даремно! Не забувай, що він — юним-юне, неотесане створіння, котре ще не усвідомлює свого призначення, що між ним і тобою пролягають тисячоліття розмаїтих випробувань, і не ототожнюй себе з ним, не запитуй себе: «Навіщо вона морочить мене?» — Невдовзі зрозумієш, якщо, звісно, захочеш зрозуміти.

Я вже заклеїла Адамові рот фіговим листком і виводжу на кін Єву…

— Жодна з коханок Любенка не здатна таке вимудрувати. Він волочиться виключно за студентками й пустими, глупими молодичками — чим глупіша, тим миліша. Й котрась з Курчикових артисток також — цих цікавить лише його гаманець і зв’язки. І Зоя Шиленко не змогла б. Вона хоча й закохана в Адася, але помірно, без надії на взаємність, тому що Адась… не такий, щоб… — подумала Євгенія і несамохіть пригадала сварку дядька з Адасем.

Було це… давненько вже, коли дядька перевели в область, першим заступником голови обладміністрації, й вони перебралися разом з ним. Вона в той час підрощувала синочка, а чоловік, стараннями дядька, очолив відділ в облуправлінні сільського господарства і отримав двокімнатну квартиру. Все було начебто, гаразд, аж раптом під вечір заявився дядько — вона ще ніколи не бачила його таким лютим — і напався на Адася: «Марш на балкон, Маньчин сину! Будемо балакати!»

Про що вони балакали, зачинившись на балконі, Євгенія так і не дізналася, бо пересиділа халепу з малим, в дитячому покоїку. Чула лише, як дідько, виходячи, процідив:

— Ще раз почую щось таке — опинишся там, де був!

Адась сказав їй, що дядько шпетив його за конфлікт з начальником управління, і вона поквапилася повірити йому. Вже хоча б тому, що чоловіки невдовзі підмирилися, й дядько, посівши посаду заступника міністра, не лише перевів Адася в столицю, але й допоміг йому створити концерн, яким той нині успішно керував. Проте, дядькове «Маньчин сину!» не раз жалило їй серце і збуджувало підозри, що дядько відшмагав Адася не за сварку з начальником, а за щось інше, набагато прикріше…

«Мабуть, дядькові донесли, що Адась кокетував з якоюсь співробітницею. Він сам не опускався до службових романів і співробітникам не дозволяв «романсувати» на службі. Але це було давно. Зараз Адася цікавить лише концерн», — заспокоїла себе Євгенія і знову почала читати.

…Цієї ночі я була Євою і водночас Адамом. Лежала — зморена, з зів’ялим коренем під тією яблунею, що росте біля печери. До мене тулилася якась жінка — смаглява, пружна, гаряча, мов полоз, що перегрівся на сонці. Вона торкнулася мого кореня і поцілувала мене так, що я мало не зомліла від огиди, бо вона була неприємною мені. Проте мій корінь настовбурчився, і вона, спостерігши це, почала наповзати на мене. Я сказала йому: «Ляж, бо я сплю!» Але корінь не підкорився мені. Я збагнула, що він, найвартісніша частина мого тіла, збунтувався проти мене, бо хоче належати їй — і з силою відтрутила її.

— Який ти тупий! — презирливо просичала жінка і пішла кудись, похитуючи широкими, майже такими як мої, стегнами. Я хотіла заснути, але не змогла, бо всі мої м’язи стужавіли, а корінь зробився твердим, як камінь. І потяг мене за собою! Я підхопилася й помчала за тією жінкою, люта, як голодна левиця! Ні, як десять левиць! Стрибнула їй на спину, повалила долі й увігнала в неї корінь, наче крем’яний ніж у яблуко. Я товкла її, кусала й щипала доти, допоки небо не спалахнуло і не скрутилося в сувій, а сім’я — військо моє — не вирушило здобувати зорю, яку вона ховала в собі й завзято боронила від мене.