Неля Шейко-Медведєва - Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки

— Жоно! Ти ж постала не з глини, а з ребра, тож маєш бути мудрішою за чоловіка. Якщо ти переповіси йому мої слова, він злякається і заборонить тобі наближатися до того дерева, а то й прискаржить Творцеві і тебе, і мене. Ти мусиш прийти до нього, вже скуштувавши плід!

— А раптом я справді помру?

— Це буде славна смерть, яка покаже Адамові, хто з вас двох справді вмів кохати!

Я повернулася до чоловіка з половинкою яблука. Жива й неушкоджена. Хіба що трохи паморочилася голова від щастя, що я здолала свій страх. Він одразу ж напався на мене:

— Де тебе носило? Я вже давно прокинувся, голодний, спраглий.

— Я відважно обійняла його і сказала:

— Кохаю тебе!

Він сполотнів:

— Ти ходила до Ліліт?

— Забудь про неї! — сказала я і простягла йому половинку яблука.

«У неї й справді не було іншого виходу», — несамохіть перейнявшись Євиною гризотою, подумала Євгенія і згадала свою двоюрідну сестру Уляну, яка на весіллі своєї небоги так безсоромно липла до Адася, що їй довелося знепритомніти, а по весіллі порвати стосунки з нахабною сестрицею, закинувши їй, що вона, тягаючись будь з ким, ганьбить честь родини. Уляна, звісна річ, зрозуміла, де цуцик заритий, і почала телефонувати Адасеві на службу, а їй писати анонімки, що Адась гуляє зі своєю секретаркою. Тривало це доти, допоки дядько не звільнив інтриганку з гарної посади, яку вона отримала завдяки йому.

Це її хоч і засмутило, проте ненадовго, бо вона підчепила собі «крутішого» кавалера, який керував лісовим господарством України і мав на той час уже четверо онуків.

«А що Ліліт? Як вона відреагувала на гріхопадіння своїх коханих суперників?» — запитала себе Євгенія і знову почала читати.

«Збулося! Здійснилося! Отець прогнав Адама і його глупезну, боягузливу дружину з Саду, а мене приласкав! Він завжди любив мене дужче за Адама, дарма що той повсякчас бив поклони й вигадував хвалебні молитви, а я лише простягала до Нього руки й шепотіла: «Кохаю тебе!»

— Що маю робити тепер? — запитала я Його.

Він торкнувся десницею мого чола:

— Панувати в Саду, — і стер межу.

Я тут же зайняла печеру, полишену грішниками, й улаштувала звірам і птахам бучне свято. Ми веселилися три роки, а може, й всі тридцять, бо Сад устигнув за цей час порости кропивою, папороттю і мохами, дерева хоч і плодоносили, проте не так рясно, як колись. Розвелася сила-силенна кротів, хробаків, плазунів, які з року в рік ставали все крупнішими й ненажерливішими. Спершу вони обшмульгували тільки крони дерев, а потім почали покрадьки від мене ласувати дрібними тваринами. Я не раз пояснювала їм, що вони не мають права кривдити малечу, бо це особливий, Божий Сад. Вони згідливо кивали довгошиїми голівками, обіцяли, що будуть вегетаріанцями, проте потай робили своє, порушуючи гармонію і лад раю. Але до пори, до часу це не вельми смутило мене, бо я отримала до рук найсолодший плід — волю, й на додачу до нього — відчуття своєї вищості над грішною парою.

Я знала про них майже все завдяки птахам, які прилітали до мене з інших, диких садів. Збанітовані, мандруючи землею, населеною не облагородженими Отчим помислом тваринами (які без страху Божого пожирали одне одного і не визнавали людей чимось ліпшим за себе), чудом уціліли, й, відшукавши собі затишну долину, оточену горами, в поті чола вирощують хліб, овочі, змагаючись зі стихіями, відбиваючись від хижаків, приручаючи травоїдних тварин, і плодяться та й плодяться, незважаючи на повсякчасну небезпеку і несприятливі кліматичні умови.

Спершу я глузувала з них: «Цар і Цариця Едему, втративши благодать, уподібнилися смертним тваринам і в будь-який мент можуть стати харчем для звірів, дужчих за себе. Тяжко працюють, ледве зводять кінці з кінцями…» А потім все частіше й частіше почала згадувати, як Єва втікала від мене, й уявляти собі, як вона прибігла до Адама — закохана, захекана, як він зрадів, почувши, що вона також відкинула мене, обійняв її і поцілував не як слинявий бовван, а як людина!

І на мене напали ревнощі! («Дурне слово!», — сказав би Адам, дарма що сам повсякчас ревнував мене до Отця, до звірів і навіть до ласкавого райського вітру…) Вони були наче рій шершнів, їхні жала сягали мого серця, і я кричала від болю, але беззвучно, щоб не принизити себе в очах своїх підданців. Мені захотілося побігти до тих, штовхнути Єву в багаття, яке він розпалив для неї, щоб зігріти її, відлякнути хижаків від неї, а його за волосся затягти у свій Сад… Або ж міцно обійняти їх обох, бо вона також сподобалася мені (вірніше, не вона, а те, що було в ній від Адама). Так міцно обхопити їх обох, щоб вони, знепритомнівши, попадали на землю, і я б могла навчати їх (обох! водночас!) коханню до мене! Я прагла, щоб вони обоє залюбилися в мене! Щоб до смерті не змогли стерти мої палкі тавра!