Неля Шейко-Медведєва - Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки

«Господи! — подумала вона. — А що як той лист писаний йому? Що я маю чинити, якщо він признається?» Зняла тремтячими руками фартух, остудила їх водою з-під крана і почовгалася до дверей, як на страту…

Адась увійшов першим, з шампанським і крупним, чубатим ананасом у руках.

— А ось і ми, Женчику! Приймай гостю!

— Добридень, Євочко! — привіталася, визираючи з-за його спини, Андріяна, і, перекрочивши поріг, простягла їй трійко червоних тюльпанів, напіврозпуклих, з Адасевої теплиці.

«Невже Адась забув, що я ненавиджу тюльпани з того часу, як їх кидали й кидали на стежку, якою несли нашого хлопчика в дубовій, завеликій для нього труні, а я топтала їх і топтала, голосячи на весь світ?» — подумала Євгенія, і замість того, щоб узяти квіти, зачудовано глипнула на Адася: «Як ти міг забути?». А він, замість того, щоб сказати «Вибач!», білозубо заусміхався їй:

— Це твоя улюблениця забажала пончиків до шампану!

«Забув! Забув!», — подумала Євгенія, і не відповівши на привітання Андріяни, не взявши квітів, потяглася на кухню. Але прибулих, схоже, це не дуже збентежило. Адась подав гості тапочки, допоміг зняти плащ. Сам роздягнувся. А Євгенія підійшла до плити й задивилася на пончики, що вже трохи зарум’янилися, погойдуючись в золотистому вирі.

«Гарні. Хвилина-друга, й можна виймати, — подумала Євгенія. — Але навіщо? Можна спалити останній аркуш, не читаючи. Це вона писала йому. «Давній друг», «серденько»… Це їй, «щирій», талановитій, енергійній запраглося шампанського, пончиків і… Адася…»

«Назвав «дияволицею». Після п’яти років вірного кохання»… Дядько хворів чотири роки тому. Ярчика замучили чотири роки тому. Я доглядала дядька. він кохався з нею, а хлопець зостався сам-один… Як завжди… У нього була лише я. Лише я ходила з ним на мультики, в театри, в Гідропарк. Лише я бавилася з ним, читала йому казки, розповідала віршики, учила плавати, кататися на велосипеді й скейті. А батечкові було ніколи. Батечко заробляв гроші… для себе й своїх коханок… Залишив хлопця самого і повіявся з нею… на дачу, в яку я вклала стільки душі… А тепер ще й привів у квартиру. Щоб порадувати стару, «глупезну» Єву! Маньчин син! Я образилася на Оленку, а вона мовила правду: «Якби в мене був такий дядько, як у тебе, він узяв би мене! Спав зі мною, з багатьма дівчатами, а вхопився за тебе. Одразу! Обіруч! Знав, що дядько витягне його з нашого болота, що батьки-москвичі не дадуть вам пропасти!»

— Євочко! Пригости мене кавою, — зайшовши в кухню, прощебетала Андріяна, але Євгенія не відповіла їй, не озирнулася, бо не знала, що сказати, соромилася обдарованої… вертихвістки, яка навмисне замовила їй бездарну композицію, щоб їй не спало на думку поїхати на дачу… Щоб виглупити її перед такими ж, як вона…

Ввійшов Адась. Ні, не Адась, а якийсь чужий… Андріянин Адам. Ввімкнув чайник, запропонував коханці сісти, сказав: «Правда, чудовий краєвид?» Так, наче вони були одні. Запитав:

— Женчику, питимеш каву?

Вона не відповіла. Дивилася й дивилася на пончики, які вже треба було виймати, але руки не здіймалися.

Налив кави собі й коханці. Вийняв з шафки фужери. Вистрілив у Євгенії за спиною шампанським, а вона й не здригнулася. Розлив вино і сказав:

— Женчику, вислухай нас! Я кохаю Андріяну, а вона кохає мене…

«Зараз скаже: «Ми хочемо одружитися!», — подумала Євгенія. — А я що маю їм відповісти? Якщо всі слова… такі безглузді. Зараз лише плювок мав би якийсь сенс… Але в роті пересохло. Була сім’я, життя було. А тепер навіть плюнути нічим… Пончики вже геть бурі, пересушені…»

— Але тебе я також кохаю! І не уявляю собі життя без тебе!

«Ще б пак! Хто тобі ще так догоджатиме, як я?» — подумки відказала йому.

— Андріяна також любить тебе.

«Авжеж, любить. Як Ліліт Єву, бо Адамова», — саркастично підсміхнулася Євгенія.

— Ти також любиш Андріяну…

«До чого він хилить? Чого домагається? — подумала Євгенія. — Щоб я розлучилася з ним тихо-мирно і негайно?»

— Я не хочу розлучатися з тобою, — немов би підслухавши її думки, заперечив Адам.

«Невже вони сподіваються, що я прямо зараз, на кухні, як у церкві, благословлю їх на співжиття?» — здивувалася Євгенія.

— Я хочу, щоб ми… замешкували тут… утрьох… в любові і злагоді…

«Втрьох? Як мусульмани? Я, старша дружина, засушена лілея, готуватиму всім пончики, прибиратиму-слугуватиму, доглядатиму ваших дітей, якщо ті народяться, за дах над головою, за миску юшки. А ти, метелику, також засушений, будеш ходити з нею на бенкети, їздити за кордон, кохатися з нею в мене на очах?!» — подумки запитала його Євгенія.