Неля Шейко-Медведєва - Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки

Під дверима тупцював ангел з вогненним мечем, але він не зупинив її, не сказав: «Єво! Поклич лікаря!» Навпаки — посторонився, щоб вона могла піти. До своїх левів, своїх тигрів, своїх грифів…

На небі займалися зорі, на вулицях — ліхтарі, але ніхто не зважав на них, крім неї, Єви, що стала вільною Ліліт і з цікавістю обзирала свою нову господу, в якій їй відтепер доведеться жити.

На вулиці радісно перегукувалися машини, перешіптувалися з вітром дерева, доцвірінькували свою денну пісню горобці, перемовлялися люди, кваплячись у свої гнізда. Все було таким чудним, свіжим, наче вперше побаченим…

А вона йшла до вокзалу…

…щоб віднині самій розкладати багаття, самій варити собі юшку і самій споживати її…

…з коханням до себе! За іншою межею!

…може, навіть у тюрмі…

…але й там люди…

А тимчасом треба від’їхати, відлетіти якнайдалі від тамтих… у свій рай на березі моря…

…вже холодного, проте…

…небаченого відтоді, як прогнали зі світу Ярчика.

Придбала квиток і пішла — вільна, спокійна, радісно всміхаючись і людям, і звірам, і потягам, і пляшці води, яку купила на пероні…

Ми живемо не в раю, а в світі, де всі якщо не брешуть, то прибріхують. Я також учинила свою правду на дрібці брехні.

Це моя горда, незалежна бабуся хлюпнула гарячий жир в обличчя жінці, котра заявилася в її дім, щоб забрати речі мого діда, на той час батька десятьох дітей. Через багато років вона випадково зустрілася з колишньою суперницею, сліпою на одне око, на базарі в Маріуполі, і я на власні очі бачила, як вони на радощах обіймалися й цілувалися.

А Євгенія? Вона пристала на пропозицію коханців. Але замешкували вони разом трохи більше року: лікарі знайшли в неї рак, але вона відмовилася від операції. Кажуть, що збудниками цього жахливого захворювання є, передовсім, негативні емоції, не висловлені, не викричані…

А щодо Адама… Я недавно зустріла його в супермаркеті. Він купував овочі й виглядав геть старим. Зі сльозою в голосі згадував дружину, скаржився на самотність. Я не стала запитувати його, де Андріяна, бо й без того було зрозуміло, що вона залишила його й зігрівається біля іншого родинного вогнища, позаяк усякому Адамові для щастя украй потрібні дві жінки.

Я почула це слово ще тоді, коли:

— на карпатських гривах маріли нафтові вежі й у сутінках на них видряпувалися маленькі зароплені чортики й, оглядаючи відтам людей, вибирали, з ким побавитися, а з кого поглузувати;

— водилися рижики — не поодиноко, а хороводами, і заманювали малих грибників у хащі (де замешкували розмаїті омани) й склеювали їм пальці, щоб ті не могли відхреститися;

— спадали в діл, наче з небес, сизорукі, сизовусті горянки в чорних хустинах, довгих чорних, роздутих вітром спідницях з великими кошами чорниць, укритих листям папороті, й, обступивши криницю, що при дорозі — стару, з чорним трухлявим дашком, жадібно пили воду, яка також здавалася чорною, й розповідали долянкам жаскі історії про топельників, повішальників, упирів з червоними зірками на чолі, похованих живцем упістів, які вночі співають у криївках, що стали їм могилами, й, звісно, про всіляких ворожбитів та отруйниць.

«Сварґа, — скрушно шелестіли вони, — сварґа», — і я гадала, що йдеться про якусь колотнечу, якусь сварку, бо в ті непевні, напівголодні роки люди не сварилися лише тоді, коли співали.

Згодом, вже дорослою, я вичитала, що Сварґа (в давньоіндійській міфології) — це бог неба й саме небо. І лише недавно, завдяки чудній жінці, немовби принесеній з потойбіччя чорними осінніми вітрами, я здогадалася, що йшлося, вочевидь, про «свасті» — один з найдавніших символів благополуччя й невпинного руху життя, званий нині свастикою.

Софія також нічого не знала про сварґу, дарма що була вчителькою історії та завучем невеселого закладу — інтернату для дітей з вадами розвитку, де сварґа хоч і крутилася, але хаотично, безглуздо — скрип уліво, скрип направо й знову наліво, наліво, а то й завмирала, коли хтось із малих пожильців відходив, так і не осягнувши абетки життя.

І тепер не знає. Стоїть на балконі свого ошатного двоповерхового євро-будинку, не сподіваючись ні приємних, ні лихих несподіванок від дня, що добігає краю, зморена (в інтернаті тиждень працювала комісія з облвно), але задоволена, бо «комісари» подзюгали лише директора — вахлакуватого, хапковитого здорованя, а її похвалили — за хорошу організацію навчального процесу і турботливе ставлення до покривджених долею діток. І цілком заслужено, бо вона змалку була жвавою, беручкою і завжди допинала свого — розважливістю, терпінням, невтомною працею.