Неля Шейко-Медведєва - Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки

Добре, що я не змагалася за Ростика. Побачила його з коханкою і відразу розлучилася з ним — тихо, гідно… Дякуючи теті… Я гадала, що вона, почувши про зраду, почне боронити небожа, вмовляти мене, аби я будь-що рятувала сім’ю. А вона одразу стала на мій бік: «Розлучися з гультяєм! Він тебе не вартий! Але без сварки, без розголосу. Й одразу знайди собі поряднішого чоловіка!»

Добре, що Ростик пристав на моє: погодився розлучитися без суду, але прикро, що не завагався попри десять років щасливого шлюбу. А може, й не дуже щасливого, бо я повсякчас спонукувала його до роботи (на садибі завжди є до чого прикласти руки), а його тягло в ліс, на рибалку. Відтак, пішов легко, нічого не рушивши. Наче його протяг з двору вимів…

Перший місяць після розлучення я мало не здуріла від жалю й самоти. Зате тепер маю спокій. Стою на балконі, а наче пливу на човні з дня у ніч білопінним морем. Вишні цієї весни розквітли, так пишно, наче востаннє, а вже облітають, бо сонце ополудні, наче провісник кінця світу — палить цвіт, убиває зав’язь…

А ті сваряться й сваряться… Темні, глупі люди. Навіть якщо небо разом із сонцем впаде їм на голови, не вгамуються. Будуть і в мороці, й ув огні побивати один одного за щось пусте, нікчемне…»

— Ти кому, франце, хочеш зуби вилущити? — ніби подтверджуючи її думки, зривається на крик Василька. — Старій гультяйці, котра тобі життя вкорочує, чи своїй жінці, яка тобі варить-пере, напари готує і лаби каліцькі тобі розмасовує?

— Обом! — випалює Зеньо. — Дідько би вас забрав!

— Оообоом! — гуде Василька. — Зачекай-но, драню, зараз я тобі й ребра по вилущую, й гузицю полатаю!

І гонить, як молода, до парканця ще не підгорнутою Геновефиною картоплею.

Зеньо плює собі під ноги, зашмигує в стаєнку до кози й зачиняється там. Геновефа, переможно реготнувши: ух-ха! — поправляє хустку з «перським» візерунком, що сповзла їй на потилицю, й чимчикує у «халупу».

А на вулиці тимчасом з’являється сріблясте авто. Поволі, ніби крадучись, підповзає до садиби Софії. Перед воротами полегшено чмихає і завмирає. З авта виходить пан. Середнього зросту, присмаглий, чорне хвилясте волосся хоч серпом стинай. Ніс задовгий, проте доладно виліплений. Біла сорочка з короткими рукавами, краватка кольору гнилої вишні, брюки зі стрілками, під пахвою — шкіряна папка. Словом, чоловік, вартий гріха.

Задивився на садибу. Зауважив господиню.

— Пані Софія Кравець?

— Так.

— Прошу відчинити. Маю справу.

«Хто це? Батько котрогось з моїх вихованців? Турист, що шукає помешкання? Картяр, якому заборгував Ростик?» — губиться в здогадах Софія, збігаючи вниз і відчиняючи хвіртку.

Гість заледве торкається гарячими, пошерхлими вустами її напруженої руки:

— Любомир Красник, небіж Сидора Красника, чоловіка пані Уляни.

Софія паленіє: тета в кожному листі радить їй якнайшвидше вийти заміж, а вона щоразу відказує: «Ні, ні! Я однолюбка, як мама…» Схоже, турботлива «опікунка» пропонує їй жениха.

— Дуже приємно. Прошу в будинок.

Той обвів поглядом подвір’я і показав на альтанку, обсаджену в’юнками:

— Поговоримо тут. На свіжому повітрі.

— Що волієте: каву з коньяком чи чай з тістечками? — запитала Софія.

Він підсміхнувся:

— Горілку з перцем і сало з часником. Але не зараз. Пізніше.

Зайшов у альтанку першим (нечема!), здмухнув пил з лавки, рвучким, театральним рухом відкрив папку (наче віко труни) і поклав її на довгий (від входу до коминка) стіл на лев’ячих лапах, виготовлений майстром, син якого перебував в інтернаті. Аж тепер Софія придивилася до нього: видовжене, глевкувате підборіддя з глибокою ямкою, в якій поблискує краплина поту, вузький, майже безгубий рот, широко розставлені (як у Сидора) «циганські» очі, а погляд…

«Бляху ним можна краяти!» — подумала жінка, й серце їй ошпарив здогад, що від непроханого гостя не варто сподіватися ні обручки, ні втішної розмови, бо є в ньому щось дідче, якась колюча зимнота, для якої не підшукати слів.

— Сядьте! — наказав він. — Бо розмова буде хоч і короткою, проте не дуже приємною!

«Мабуть, щось сталося з Красниками» — подумала Софія і сіла навпроти, не знаючи, куди подіти змокрілі від хвилювання руки: покласти на тремтячі коліна чи підперти ними отерплу, обважнілу голову.

А той тимчасом вийняв з папки якісь папери і неквапно вирік:

— Справа в тому, шановна, що тета Уляна відписала мені і цей будинок, і цю садибу з усіма наявними на ній будівлями, — простягнув їй папір з печаткою. — Ось дарча! Англійською мовою. А це, — тицьнув пальцем у другий папір. ю також з печаткою, — переклад. Прошу ознайомитися!