Неля Шейко-Медведєва - Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки

— Ой, не знаю, пташко, не знаю! — захлипала Уляна.

— Залишити… новому господареві не лише будинок, але й меблі? — підвищила голос Софія.

— Умеблювання також передбачене угодою! — вмішався в розмову Красник і окреслив пальцем рядки, де про це йшлося.

— І дерева, які я садила? І кущі? Й квіти? — визвірилася до нього Софія.

— Певна річ! — нахабно заявив він. — Ось читайте: сад, озеленення. На це також висилалися гроші. І немалі! Прошу поглянути.

«Найважливіше — не втратити гідності, не зірватися на крик», — подумала Софія і просичала їм обом:

— Виходить, що ні Ростиславова, ні моя праця нічого не варта?

— Чому ж бо? — заперечив Красник. — Ви безоплатно замешкували тут майже півроку.

«О, так! — з болем подумала Софія. — П’ять років світу Божого не бачили: будували, садили, вмебльовували, плекали винятково за право замешкувати півроку…» І звернулася до тети — гордо, виклично:

— Що ж мені тепер робити? Спакувати манатки і йти на вулицю?

— Йой, Божечку! — заквилила та. — Дай мені Любка!

Красник узяв мобілку, з незворушним виглядом вислухай її вологе белькотання і сказав, як відрізав:

— Дурний би я був, якби відступив пів свогобудинку якійсь чужійжінці, котра здуруподарувала комусь там свою квартиру. Якщо вона вважає ваше рішення несправедливим і має зайві гроші, — нехай судиться! Я, щонайбільше, можу якийсь час не брати з неї плату за помешкання. Крапка! — і з виглядом переможця передав телефон своїй візаві.

— Зіронько, не розпачайся! — задзвенів у вусі Софії скупаний у сльозах голос тети. — Ви молоді, а Бог добрий. Може, якось домовитеся!

«З цією пихатою, ласою до чужого добра гієною? О, ні!» — подумала Софія і відцюкала:

— Дуже дякую вам, пані Уляно, за добру пораду! Нехай Бог обдарує вас за неї доларами й спокійним сном!

Вимкнула мобільник і вручила Красникові. Той полегшено зітхнув (вочевидь, сподівався поважнішої авантури) і сказав:

— Я хочу оглянути свою господарку!

Після короткої, небагатослівної «екскурсії» садибою і будинком Красник, тріумфально пікаючи, в’їхав на подвір’я, а звідтам — асфальтованою доріжкою в новенький утеплений гараж (гордість Ростика), заніс в будинок свою валізу й, вийнявши з неї шовкову піжаму, зачинився в лазні, а Софія перенесла з шаф, що на першому поверсі, свої речі, книжки, прикраси та парфумерію на другий поверх — там передпокій, вітальня, спальня туалет і лазничка. Кинула все у вітальні на грубий, ручної роботи пакистанський килим, обвела поглядом вишукані (виготовлені закарпатцями на її замовлення) меблі: «П’ятизірковий номер! Подякуй, наймичко, що господар дозволив тобі порозкошувати в ньому до осені!» — й прилягла на канапу, обтягнуту темно-зеленою, м’якою, наче оксамит, шкірою — виплакатися.

Проте не витиснула з себе ані росинки: жар обурення, що вирував у грудях, столочив розпач й звуглив зойки, які вона тамувала, показуючи садибу. Дивилася сухими очима на портрет молодої чорноокої україночки роботи Івана Труша, придбаний ще прадідом — заможним господарем, членом магістрату, й картала себе за легковажність:

«Всі ошукали тебе, дурепо! І чоловік-бабій, що завжди перекладав на тебе левову пайку роботи, і христолюбний Сидорко, й Уляна — добра фея. Та знала вона все, чудово знала! Може, навіть сама підказала тупуватому небожеві, як запопасти твою квартиру, щоб той не залишився без даху над головою, коли Красник випросить його («Ростичку, не гаючись, пообіцяй Софії, що зоставиш їй усе, до останньої нитки, й домагайся від неї дарчої. Вона в тебе гаряча, нерозважлива. Їй вілла дорожча і за тебе, і за квартиру!») Це ж вона, турботлива опікунка, з-за океану натякнула тобі, що Ростик має коханку. Вона порадила тобі вистежити любчиків. Вона поквапила тебе розлучитися з чоловіком («гідно, без розголосу») і якнайшвидше знайти собі іншого. Вона направила до тебе Красника аж тоді, коли небіж виїхав у Словаччину. Чи та хвойда з пошти була найпривабливішою з-поміж тих хвойд, до яких після рибалки забігав Ростик? Аж ніяк! Проте розписався він саме з нею, ґвалтовно, через тиждень після розлучення, бо мала родичів у іншій державі, де можна було сховатися від тебе, одуреної.

Отже, Красники можуть пишатися своєю помисливістю і благодійністю: один небіж, отримавши великі гроші за чуже житло, розкошує в Європі, другий — пальцем об палець не вдаривши, отримав садибу-лялечку на батьківщині, в курортній місцевості. А Софія?… Чужа кістка! Нехай шукає собі чоловіка! Якого? Де?