Неля Шейко-Медведєва - Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки

Софія сіла на одну з них. Відунка вмостилася навпроти. Сховала в свої широкі, засмаглі ручиська білу Софіїну руку, заплющила очі й наче силою затягла її в якісь колюхаті хащі, де, стогнучи, коловоротилися… не люди й не звірі, а Софіїні схарапуджені думки — сірі, чорні, сірі, чорні… Мельк, мельк-мельк,… які, зненацька зайнявшись, гарячим попелом падали жінці на груди й обличчя.

Наталена розплющила очі, в зіницях яких усе ще посвічувало полум’я, і прошепотіла:

— Горе тобі, жоно! Три тижні тому завмерла твоя сварґа!

— А що це? — засліплена тим уявним попелом, несміливо запитала Софія.

— Сварґа? — з побожним острахом проказала відунка. — Це доля зірок! Доля землі! Доля людини! Щось таке, як всесвітній млин. Людська сварґа крутиться в сварзі Землі то за сонцем, то проти сонця. Сварґа Землі крутиться в сварзі Всесвіту. А сварґа Всесвіту — в Господній правиці! Лише людську, малу сварґу людина може зупинити чи, навпаки, підштовхнути, якщо зупиниться. Сварґою Землі, сварґами планет і сонця покеровує Отець небесний. А сварґу Всесвіту навіть Він не може зупинити до часу, званого Страшним Судом, дарма що вона в його жмені. Але навіщо це тобі? Ти ж не бачиш її вогню, не відчуваєш у собі ні руху всесвітнього, ні руху всеземного, ні навіть руху власної сварґи. Тобі, гордій, завзятій, здається, що ти сама обертаєш своїм життям…

«Сварґа, — це, схоже, доля», — подумала Софія і, зітхнувши, призналася:

— Тепер уже ні…

— Ая, — підтвердила Наталена. — Тому що твоя сварґа спалила все, чим ти клопоталася досі, й завмерла!

— Чому спалила? За що?

— Чи я знаю? Мо’, жила ти не по правді чи любила над усе те, що не гідне любові? Або ж тобі здалося, що ти вже всього домоглася, і ти побажала собі спокою… А сварґа любить рух, переміни. Чим дужче людина прагне чогось, тим жвавіше крутиться, яскравіше полум’яніє її сварґа. І навпаки…

— Я прагла! — перебила її Софія. — Крутилася, як білка в колесі, й лише пару місяців тому перевела подих.

— … І подумала, що заслуговуєш спокою… А сварґа підслухала твоє пожадання — і зупинилася.

— Що ж мені тепер робити?

— Терпляче чекати, заки вона знову закрутиться.

— Як довго?

— Не знаю. Може, місяць, рік… А може, й сім років. Залежно від того, як сильно ти її скривдила.

— Я не можу чекати! — розпачливо вигукнула Софія й почала розповідати відунці про загарбника і його наміри. Але та жестом зупинила її:

— Не тре’! Ти прийшла, щоб я допомогла тобі зрушити твою сварґу?

— Ну, так, — невпевнено промимрила Софія.

— Я можу. Проте, є ризик. Великий ризик, бо це дуже непокірна, навіть підступна сила. Я годна зрушити її, проте не знаю, ніколи не знаю, як вона покрутиться — за сонцем чи проти сонця. Якщо за сонцем — будеш багатою і щасливою, а якщо проти сонця — сподівайся біди на сім років або чотирнадцять, а то й двадцять один… Тому раджу: підкорися її волі, й вона зглянеться на тебе.

— Отак? — гірко підсміхнулася Софія. — Собі ти зрушила, і в добрий бік, а мені радиш підкоритися…

Відунка гостро глипнула на неї з-під чорних брів, вже підбілених сивиною, і процідила:

— Ти не знаєш, чим я за це плачу.

— Я також можу!

— Ні! — відрізала відунка. — Бо я свого кохаю, як чорт ангела, а ти…

Софія несамохіть пирхнула.

— Смієшся? — розгнівалася Наталена. — Гадаєш, що чорти ненавидять ангелів? Навпаки! Чорне завжди марить білим, брудне — чистим, грішне — праведним! Так було і так буде! Сварґа знає, що Влодко мені миліший за весь світ, тому й мириться з моїм поштурхуванням. А ти любиш того… загарбника?

— Ні, — призналася Софія.

— Проте хочеш віддатися за нього, щоб зостатися господинею будинку.

— Так! Бо я збавила на нього, вважай, десять найкращих років!

— Це правда! Але твого будинку вже нема! Його спалила сварґа, — підвищила голос відунка. — Затям це і…

— Він є! — перебила його Софія. — І буде, якщо я народжу йому дитину!

— Ти народиш її на румовищі! Всупереч сварзі! І якщо прикладешся до неї один раз, то, швидше всього, будеш змушена все життя покермовувати нею! А я не впевнена, що тобі стачить сили! Ти можеш настрашитися і повернути її проти сонця, а потім казатимеш: «Це Наталена поробила мені!»

— Не настрашуся!

— Яка ж ти дурна, хоч і вчена! — скипіла відунка. — Я нікому не розповідаю про сварґу, а тобі розповіла, щоб ти знала, з якою потугою хочеш змагатися. Але ти слухаєш мене, а правиш своє! Не хочу я допомагати тобі! Бог свідок — не хочу! Але допоможу, бо тебе скривдили, а мені присуджено допомагати скривдженим.