Неля Шейко-Медведєва - Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки

Підвелася й, поволі переставляючи ноги-колоди, пошургала в будинок. Повернулася за хвилину й тицьнула повеселілій Софії пляшечку з-під валер’янки.

— На! Підлий йому половину, не розбовтуючи, в чай або червоне вино. А другу половину одразу ж вилий на кропиву. Там осад, що може заморочити людину до самозабуття. Неодмінно вилий, бо як не виллєш, він здогадається, що ти йому дала, й зненавидить тебе!

— Скільки вам заплатити? — запитала Софія.

— Зніми сережки й поклади на стіл. — наказала відунка й додала: — Платиш не мені, а потузі, що не має імені й допомагає лише раз!

І знову остовпіла посеред двору.

Наступного дня Софія знову відпросилася з роботи («Ванну затопило. Майстер прийде о другій годині») і почимчикувала в супермаркет. Купила пляшку «Каберне», курку-гриль і різних смаколиків: балик, сир «Моцарела», червону ікру, мідії в томатному соусі, фаршировані оливки.

Приготувала м’ясну солянку, декілька салатів, накрила стіл, а наостанок вдягла сукню з ніжно-зеленого шовку, придбану свого часу в Перемишлянському бутіку.

Красник повернувся пізненько, аж перед дев’ятою. Глипнув на стіл, що вгинався від вишуканих страв, і здивовано звів брови:

— Маємо гостей?

— Ні, пане Любомире! Маємо день народження! — збрехнула Софія, бо насправді народилася пізньої осені, в листопаді. — Нині мені виповнилося… дев’ятнадцять років, і я прошу вас повечеряти зі мною!

— Дуже дякую! — зрадів Красник. — З превеликим задоволенням, бо я голодний, як зграя вуличних псів. Шкода, що ви не призналися вранці. Я купив би… щось гідне вашої вроди! — й, квапливо помившись, сів за стіл. Проте не навечерявся, бо вино, в яке Софія підлила Наталенине трійло, вмить ударило йому в голову.

Він зачудовано вирячився на Софію:

— Яка коб-біта! — й підхопився з крісла. Не вимовивши більше й слова, поклав її на холодну, вистелену блакитною плиткою підлогу і хвилин зо двадцять вигецував на ній так, що стіл підплигував і пусті кришталеві фужери тріумфально подзенькували. А скотившись, умить заснув.

Софія поклала йому під голову вишивану подушку, вкрила мохеровим коциком (бо наче вже не чужий, можливо, навіть батько її дитини) й, розімлівши (не від вина й не від безмовного, безлюбого сексу, а від радості, що домоглася свого) задрімала обіч нього в м’якому кріслі. Й бачилося їй, як сварґа, схожа на заболочене коліщатко від іграшкового воза, заскрипівши, почала рухатися (За сонцем! За сонцем!) і вбирати в себе його тепло та світло. І разом з нею десятки, сотні, тисячі подібних їй коліщаток — більших і менших, сонячних, що крутилися направо, і вогнисто-чорних, що крутилися наліво, витворюючи сварґи народів. І ті народи, в яких більшість людських сварґ були світлими, жили безклопітно і щасливо, а ті, що мали переважно темно-багряні, бідували й, вибиваючись з сили, намагалися повернути коліщата в щасливий бік. Але марно: ті вихоплювалися з рук і крутилися, як їм заманеться…

Розбудив її стогін Красника і його крик: «Отруїла! Отруїла!»

Вона метнулася до нього:

— Що з вами, Любку?

Він щомоці відштовхнув її:

— Геть, відьмо! — і заревів не своїм голосом: — Лікаря! Помираю!

Аж тоді Софія згадала, що мусила вилити на кропиву рештки трійла, й подумала: «Чортівня якась! Невже осад, що зостався в пляшці, якось «поінформував» те трійло, яке випив Красик, що вона не виконала наказ відунки? Та ні! Дурня це! Дурня! Мабуть, Наталена знала, що він, прокинувшись, здогадається, й підстрахувалася…»

А чоловік тимчасом, перекинувшись на живіт, гамселив руками підлогу, згадував то Оленьку, то Господа, й вимагав лікарів. Софія оббризкала його водою, плачно присягаючись, що не труїла його, любого, дорогого… А «швидку» йому викликала лише тоді, коли він знепритомнів. Кричала в трубку: «Молодий мужчина! Випив трохи вина і впав. Мабуть, інфаркт або інсульт! Їдьте з реанімацією!»

Застібнула йому ширінку, заправила сорочку, осмикала холоші брюк і вийшла зустрічати лікарів, подумки батькуючи Наталену, котра допомогла їй, щоб не допомогти, бо якщо Красник, не дай Боже, помре, будинок дістанеться його родичам — Сидорові та Уляні або ж Ростикові, а її сварґа закрутиться в той бік, де пітьма й злидні.

Лікарі приїхали, коли чоловік уже отямився. Виміряли пульс, тиск: «Все в нормі. Пацієнт здоровий. І навіть не п’яний. А чому знепритомнів? Може, настрашився чогось чи згадав про щось неприємне…»

Вкололи йому заспокійливі ліки й хотіли забратися, але Красник не дав. Закричав, як різаний, показуючи на Софію: «Це вона мене отруїла! Ось ця холера!» — й завимагав, щоб його негайно відвезли в лікарню на експертизу крові, бо тут вона прикінчить його.