Неля Шейко-Медведєва - Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки

— Шкода мені часу, який я стратила, вишукуючи й вигадуючи вас. Якщо мені судилося піти звідси, я візьму з собою лише «Трушеву красунечку». - І так легко їй зробилося — хоч літай і співай!

Напилася молока, потім соку, а за ним компоту з вишень і вийшла на балкон. Поглянула згори на непоказну Геновефину хатину під іржавою бляхою, оббиту дошками, з яких облущилася фарба, на дві височенні, старезні тополі, що перед нею, уявила собі, як вона ремонтує її (за скупеньку вчительську зарплатню?), як викорчовує дерева в той час, коли її заквітчаним подвір’ям походжає розпусне дівчисько, котре ще не заробило собі навіть шматка хліба, й сказала собі: «Моя дитина, що б там не базікала Наталена, народиться й виросте в моємубудинку! І край!»

Два наступні вечора Софія збавила в альтанці, відмахуючись від комарів дорогим віялом з японського шовку — виглядала Красника, щоб поділитися з ним щасливою новиною. Але той з’явився аж на третій вечір — очевидно, гостював у нареченої. Проїхав повз альтанку, не помітивши її, закрив машину в гаражі й, висвистуючи мелодію коломийки, попрямував до будинку.

— Любомире! — гукнула Софія. — Ходи-но сюди!

— Прошу мені не тикати! — відщекнувся він, але підійшов.

— Бракувало, щоб я викала батькові своєї дитини!

— Кому? — вилупився він на неї.

— Я вагітна від тебе! — з насолодою випалила Софія.

Навіть у сутем’ї було видно, як кров бухнула йому в обличчя, проте він не розгубився. Відказав спокійно, але твердо:

— Це брехня! Я з тобою нічого не мав!

— Ще й як мав! Того вечора, коли приїздила «швидка».

— А докажи!

— Докажу! Коли санітар провадив тебе до машини я призналася лікарям, що ти зґвалтував мене. Вони пропонували мені також поїхати в лікарню, на експертизу, а потім в міліцію, але я пожаліла тебе.

— І дарма! — реготнув він, як завжди, зверхньо. — Балачки, тим паче п’яні, до справи не підшиєш!

— Гадаєш, що лише Моніка Левінськи є мудрою? Я зберегла сукню зі слідами твоєї сперми на доказ…

Він перебив її:

— Це в Америці доказ, а у нас — сама фігня! Ти не пацанка, а я не гангстер! Сама лягла, сама дала…

— Припустимо, що так, хоча я наполягатиму на зґвалтуванні. Це раз. А по-друге, я маю доказ над доказами — дитину, що народиться за дев’ять місяців від того дня!

— Це не моя дитина! — відперся Красник.

— Я доможуся через суд експертизи, й вона підтвердить, що саме ти є її батьком. А також постараюся, щоб чутки про твій «геройський» вчинок сягнули кожного керівного вуха… і поховали твої надії на успішний бізнес у нашому місті.

Аж тепер він злякався. Прохрипів:

— Чого хочеш, зар-разо?

— Хочу, щоб ти розписався зі мною!

— Ха-ха! — реготнув він, але безрадісно, натужно. — Це неможливо. Я маю Оленьку й збираюся жити з нею до скону!

— Збирайся! Проте я сумніваюся, що дівчисько захоче жити з тобою, підтоптаним розпусником, якщо довідається, що перед самим одруженням ти спав зі мною і змайстрував мені дитину!

Красник, вочевидь, уявив собі реакцію Оленьки, бо почорнів лицем і почав переконувати не так Софію, як себе самого:

— Я поясню їй… Вона зрозуміє, що я вчинив це… не своєю волею, а під впливом трунку… І вона вибачить мені!

— Ой, ні, дорогенький, бо я, черевата, повсякчас буду мозолити їй очі. А згодом моя дитина своїм плачем, своїм сміхом нагадуватиме їй про твою зраду.

Мовлячи це, Софія не сумнівалася, що Красник ошаліє й, можливо, навіть спробує вдарити її. Так і сталося.

— Ні! — верескнув він і вхопив її за руку, щоб витягти з альтанки. — Вже забирайся звідсіля. Я швидше вб’ю тебе, ніж дозволю сидіти тут і псувати нам життя!

Софія щосили ляснула його по руці:

— Вгамуйся, дурню! Якщо ти поб’єш і виженеш вагітну жінку, котру ти зґвалтував, з будинку, який вона зводила майже десять років, тобі не лише підцюкають бізнес! Тебе збанітують, тому що в нашому місті все ще традиційно ненавидять падлюк! Тобі доведеться або «на шару» протезувати жебраків, або забратися в інше місто, де тебе не знають!

Він зрозумів, що програв, і скрипнув зубами. А Софії здалося, що це скрипить його сварґа, що досі крутилася направо, а тепер, коли вона приклалася до неї, гальмує, і йому від її лютого скреготу зносить дах.

«Є в ньому щось від дідька, — подумала Софія. — Загострені вуха, що прилягають до голови, вузенька пащека, шерсть на грудях, ікла міцні, білі, аж світяться в сутем’ї…»

— Що хочеш? — виклацав він прямо перед її носом.

«…Такого не варто заганяти в глухий кут, бо рано чи пізно він виплигне звідтам і перегризе горлянку. Треба твердо стояти на своєму, але показати, що вихід є. Тісний, незручний, проте є…»