Неля Шейко-Медведєва - Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки

Красник, побачивши, що майстри обчухрують потріскану фарбу з хати Геновефи й зачищають бляху, ввірував, що Софія справді небавом винесеться з будинку й степлів до неї. Не прогнав, коли вона попрохала валер’янки, а навпаки, дозволив взяти ліки разом з коробкою, в якій вони зберігалися, бо на лихо йому, молодому-здоровому, пігулки-мастила, навіть якщо вони куплені за тетині гроші. Більше того, дав їй ключ від комірчини під сходами, де зберігалися минулорічні компоти-маринади, щоб вона перенесла їх до Васильки.

Софія тепло подякувала йому й віднесла коробку нагору. Вийняла звідтам пляшечку з-під валер’янки, де був осад, який вона свого часу не вилила на кропиву, й сховала її в кишеню м’якусінького махрового халата. Потім відчинила комірку й поклала у велику дерматинову торбу чотири банки компоту з вишень, поставила торбу біля порога (щоб зранку віднести до Гєні) й, не замкнувши комірку на ключ, повернулася на свою половину — чекати світання.

Красник зазвичай підхоплювався швидше за неї, вмивався, готував собі чай, і заки той охолоджувався, оббігав декілька разів будинок, відчиняв ворота й викочував з гаража машину, а вже по тому повертався на кухню і пив його з печивом або житніми сухарями. Залишаючи свою половину, він зазвичай зачиняв двері на ключ, щоб «отруйниця» не забралася на кухню або не підкинула йому якесь «пороблення», але часом, коли йому не хотілося бігати, лише причиняв їх, і, викотивши машину, відразу повертався в будинок.

Всю ніч Софія випрошувала в неба, а може, в сварґи, дощу, щоб Красникові розхотілося бігати, й під ранок він таки пустився — дрібний, але дорогий! Зацяпотів з дашка балкону, зацмокав, виціловуючи крони вишень, запирхав під ринвою. Втішена Софія вийшла на балкон, підставила йому жменю, і, промивши ним, теплим, висушені безсонням очі, покрадьки зійшла вниз та й зачаїлася в комірці.

А потім все вчинилося легко, як уві сні. Красник вийшов надвір, не замкнувши двері, вона зашмигнула на кухню, вилила з пляшечки йому в чай те, чим мала похлинутися кропива, збігла нагору й зачинилася там. Поглянула, ховаючись за шторкою, як чоловік відчиняє ворота, й зашмигнула в ліжко.

Зімкнула очі й навіть не спробувала вгадати, чим це скінчиться: він утратить пам’ять чи помре на місці, бо хіба не однаково, що станеться з жорстоким, безжалісним чоловіком, якому шкода шматка не свого — громадського хліба для калік, який брудно обізвав свою ще не народжену дитину, а її безцеремонно, нахабно виштовхує з двору? Аби лиш не похлинувся чайком, не відчув, що там трійло, не здійняв галас. Втім, нехай галасує! Однак нічого не докаже. А якщо спробує напасти? Доведеться викликати міліцію…

Проте нічого не сталося. Чоловік виїхав з двору, закрив ворота й помчав залагоджувати свої справи.

«Мабуть, не випив. Або той осад виявився нешкідливим», — дивлячись йому вслід, подумала Софія, і здалося їй, що сварґа знову зупинилася. Можливо, назавше. Того дня вона тільки те й робила, що безпричинно сварилася: з директором, з майстрами, з прибиральницями, з приятельками, й навіть дала ляпаса церебральнику, який кинув не в урну, а на підлогу обгортку від цукерки. Передчувала: трапилося щось таке, чого вона не передбачила, не вичислила.

Під кінець дня заявився слідчий — капітан Ілько Ільків. Мати його працювала в інтернаті санітаркою, а сам від будувався на вулиці, паралельній Софіїній.

— Пані Кравець, я теє… приїхав за вами…

Софія сполотніла:

— За мною?

— Ви що, не знаєте?

— А що я маю знати?

— Вранці на перетині Бойківської та Кривоноса сталася страшна ДТП: чоловік, що кермував «фольксвагеном», на великій швидкості врізався в «Ладу» й загинув на місці. А також водій «Лади» — перукар Степан Хорошко й пасажири — його дружина та син-школяр. Я був свідком аварії: «фольксваген» несподівано, на великій швидкості вилетів з Бойківської на червоне світло й протаранив «Ладу», що рухалася за правилами. Я впізнав машину, на ній їздив чоловік, який… замешкував у вас. А щодо водія не поручуся: в нього дуже побите обличчя й голова. В барсетці знайшли документи, пашпорт… Він — Любомир Миколайович Красник?

— Т-так, — майже беззвучно шепнула Софія, і щоб не впасти, вхопилася за руку слідчого.

— Співчуваю, щиро співчуваю, але… Треба, щоб ви під’їхали зі мною в морг на розпізнання.

— Навіщо? — сахнулася його Софія. — Машина ж його і документи?…

— Так, але мусимо ідентифікувати. А раптом це не він, а інший чоловік, який позичив у нього машину або вкрав?