Неля Шейко-Медведєва - Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки

«Вперта в мене буде сусідонька, непоступлива», — подумала Софія й сказала:

— Все-таки сядь!

Оля обережно присіла на канапу, так, наче боялася, що та вкусить її або провалиться під нею.

— Ти приїхала вчасно, — спроквола мовила Софія. — Нині маємо відбути дев’ятини по ньому.

Дівчина не здивувалася, не заплакала. Лише відвела від неї погляд і сказала:

— Це ви вбили його. Він знав, що ви спробуєте зробити це й тому не став чекати осені. А тепер вам треба вбити й мене. Так?

— Я тут ні при чому. Любомир загинув в автокатастрофі. Порушив правила й потягнув за собою на той світ ще три душі, — сказала Софія.

— Він ніколи не порушував правила, бо знав, що я… Що в мене нікого нема, крім нього, — заперечила дівчина, дивлячись на клаптик неба за вікном. — Я закохалася в нього ще малою, а він у мене. Всі знали про це й ганьбили мене, осуджували його. Але ми хоч і не могли бачитися, продовжували кохати один одного. Коли ж три роки тому помер мій тато, вуйчик розлучився з Маринею, яку не любив, і полишив Заліщики. Винайняв квартиру в Тернополі, і я втекла до нього.

— Вуйчик? — перепитала Софія. — Він справді твій?…

— Так, — не зашарівшись, підтвердила дівчина. — Молодший брат мого тата. А насправді — рідніший за нього… За всіх! А ви вбили його!

— Не я, а машина, в яку він урізався! — нагадала їй Софія, але вона немовби не почула її.

— Він дуже боявся. Не так за себе, як за мене, бо кохав мене над усіх. Заплатив, щоб нас розписали, не докопуючись, хто ми — родичі чи однофамільці…

«Якщо це правда, цей шлюб можна скасувати, як незаконний», — подумала Софія.

— … Ще й заповіт склав…

Кров бухнула Софії в голову:

— Який заповіт? На що?

— На будинок, на все майно, на гроші. Щоб я в разі біди не зосталася босою-голою.

«Негідник! Мало йому було, що спокусив дитину, свою небогу, й скалічив мені життя. Він ще й подбав, щоб вона законно відібрала в моєї дитини майже все. Треться тепер десь тут, довкола нас і радіє, що йому вдалося перехитрувати мене!» — подумала Софія й запитала ущипливо:

— На твоє прохання?

— Ні! Я не вірила йому й відмовляла його. А виявляється, він був правий…

«Не складуться в нас стосунки. Я буду змушена повсякчас виправдовуватися, а вона вдаватиме, що не чує мене. Відтак, будемо мати пекло», — подумала Софія й вирішила дати бій і «окупантові», і його спадкоємиці.

— Кажеш, дівонько, що твій вуйчик-любчик був добрим, як ангел, і кохав тебе понад усіх? Віриш, що це я чудом-дивом вбила його?

— Так! — спідлоба зиркнувши на неї, випалила Оля.

— Не хотілося смутити тебе, але доведеться! — процідила Софія і, вийнявши зі шкатулки дарчу, тицьнула її дівчині. — На, читай!

Та пробігла поглядом документ і розгублено промимрила:

— Нічого не розумію…

— А що тут розуміти? Твій турботливий вуйчик доброхіть відступив мені, своїй вагітній коханці, половину майна!

Неспішно, з насолодою й насмішкою виповіла-викарбувала вбивчі для самовпевненої смаркулі слова, але та й оком не кліпнула. Запитала з тупим спокоєм:

— Ви справді вагітна?

— Так.

— Від нього?

— Авжеж. Лікарі взяли в нього кров, щоби свого часу експертиза могла підтвердити це.

— І давно ви?…

— Три місяці. Він узяв мене відразу, як приїхав, першої ж ночі. Ми не спали разом лише тоді, коли ти гостювала в нього. Він сказав мені, що ти — його небога, але й словом не обмовився, що кохає тебе. Коли я призналася йому, що вагітна, він на радощах подарував мені пів садиби. Пообіцяв, що неодмінно розпишеться зі мною після пологів! Чи могла я зичити йому смерті?

— Так, — схитнула головою Оля. — Ви довідалися, що він одружився зі мною і щось дали йому.

— Я дізналася про це лише після його смерті! Коли слідчий показав мені його пашпорт, і була шокована його віроломством! Навіть не знаючи, що він — твій кревний… А тепер… узагалі не маю слів…

— Це добре! — похвалила її чудна дівчина. — Бо слова — це наче полотно, яким завішують дзеркало, коли хтось помирає… Якщо маєте горілку, налийте мені… півсклянки… Я вип’ю і піду.

— Куди підеш?

— Будь-куди, — безтурботно відказала дівчина. — Раз він не кохав мене так, як казав… Раз обманював… Може, й до нього… Признавайтеся, де ви його сховали?

«Якась вона… не в собі», — подумала Софія і вийняла з бару почату пляшку коньяку і фужер.

— Хочеш помолитися за нього?

— Ні. Хочу признатися, що провалила іспит. Я казала йому, що не можу і кохати його, і вчитися, бо коли я думаю про нього, все випаровується мені з голови. А він напосідав: «Учися! Учися!»