Неля Шейко-Медведєва - Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки

— Таке, пані, в нашому халепському світі трапляється хіба що в кіно для ваших учнів, а в реальному люди пробивають один одному голови не лише за вілли, але й за найменше гівно на патичку. Я бачу, що всі ці нещастя лише вам пішли на користь, відтак, буду докопуватися правди, бо жінка, що вміє аж так поробляти, мусить до скону гнити в одиночній камері, а не виховувати дітей, навіть якщо вони браковані.

— Докопуйтеся, — підсміхнулася Софія, — раз не боїтеся, що я і вам «пороблю». Але не шарпайте мене без потреби, бо я при надії, і це шарпання шкодить моїй дитині.

Ільків, як і у випадку з Красником, ні до чого не докопався: експерти не знайшли ні в шлунку, ні в крові самогубці слідів отрути чи якихось наркотичних речовин. Проте, завдяки його запопадливості, над головою Софії почали веретенитися чорні хмари: лікарі «швидкої» пригадали, що Красник звинувачував Софію в отруйництві й ховався від неї в лікарні, а вона натякала, що він її зґвалтував. Графологічна експертиза хоча й підтвердила, що самогубця писала заяву сама, проте в стані алкогольного чи якогось іншого сп’яніння. Працівники інтернату посвідчили, що завучка останнім часом занедбала роботу й нападала на людей, як відьма, після чого в них починала боліти голова й підкошувалися ноги.

І закрутилося містом: «Відьма! Відьма!.. Знає трунки, яких не виявити, одним поглядом може вроїти людині будь-що…»

Софія спершу переймалася цим, а потім вирішила скористатися своєю «відьомською» славою: кривою посмішкою гасила погляди незичливців, покрикувала на директора, заплатила за похорони Олі половину від того, що їй заправили в ритуальній конторі, твердо, наказовим тоном розмовляла з службовцями, в руках яких крутилися заповіти небіжчиків, і ті, напрочуд швидко, нехтуючи приписами законів, визнали її одноосібною власницею всього будинку, а також майна стоматологічної клініки, яку вона одразу ж продала за півціни одному з дантистів.

Отримавши гроші та жаданий документ, жінка враз заспокоїлася, зм’якла й перестала чути сварґу, а почала прислухатися до порухів дитини — з дня на день жвавіших і настирливіших. Тепер вона була її сварґою, її тяжко відвойованою долею. Вона мала провадити її за сонцем і дарувати втіхи, смаку яких Софія ще не спізнала, але готувалася спізнати з радістю, забувши, що це дитина ненависного «окупанта», гірка плата за зручне, приємне житло.

Повертаючись зі служби, де всі, навіть директор тепер запобігали перед нею, Софія купувала в «Універсамі» мохерові нитки теплих, сонячних кольорів, батист, байку з веселенькими візерунками й вечорами, безтурботно поспівуючи, готувала дитинці віно: шила сорочечки, плела розмаїті светрики (менші й більші), шапочки, чопчики. Хотіла, щоб це була дівчинка з русявим, як у неї, волоссям і зеленкуватими очима, й уявляла собі, як наряджатиме її, підкручуватиме їй гривку, малюватиме нігтики на пальцях блідо-рожевим лаком, вдягатиме у вушка сережки — «золоту крапельку».

Під Новий рік їй вдалося продати за п’ятнадцять тисяч доларів будинок Геновефи, за що старі були безмежно вдячні їй. Обоє, незважаючи на сніжисту зиму, щонеділі дибцяли в церкву, де молилися при грубих, найдорожчих свічках за коханого Зеня і за неї, свою добродійницю, а потім, тримаючись одна за одну, — на кладовище. Там вони запалювали свічки в різнобарвних «лямпках», які захищали вогники від негоди. Причому не лише на Зеньовій могилі, але й на привалених снігами могилах Красника й Олі (котру поховали поруч нього, акурат на тому місці, де вона позбавила себе життя), бо ж усяка людина потребує на тамтому світі вогника пам’яті. Але не казали про це Софії, щоб не тривожити її, а сама вона не згадувала про них навіть уві сні. Були — й зникли. Хіба мало людей народжується винятково для того, щоб зникнути без сліду? Чекала лише (і то попервах) реакції заокеанських Красників, боялася (і небезпідставно!), що вони здумають судитися з нею. Але позаяк ті мовчали (хоча добрі люди, напевно, донесли їм, як вона, відьма, розправилася з їхніми родичами), забула й про них.

Акурат на Новий рік, який Софія празникувала з удовами, в неї відійшли води, і вона, трохи завчасно, вповила дауненятко — слабенького чорноволосого хлопчика, схожого на свого батька, як шарж на портрет олією.

«Це її Бог покарав за тамтих!» — присудило місто.

«Дитина не вдалася, бо Софійця до останнього дня працювала в інтернаті, де споглядала невдатних дітей», — пояснювали сусідам вдови.

Побачивши немовля — головате, майже безгубе, з гострими, наче прикипілими до черепа вушками, Софія мало не зомліла й відмовилася годувати його. Проте згодом, забоявшись, що незичливі, скориставшись цим, схочуть відняти в неї заповіданий дитині поверх і майно, все ж приклала його до грудей і забрала з пологового будинку.