Неля Шейко-Медведєва - Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки

— Модест каже, що в мене «римський» ніс, проте не квапиться брати зі мною шлюб. Навіть не заїкається про це. Ніколи не запрошує мене на обід чи в кіно. Приходить до мене, як у профілакторій, і, відпочивши, повертається до мамусі. Якщо вона знайде йому пару у Львові, він залюбки одружиться, бо вже не раз казав, що наше місто, наче хворий у комі, — подумала Рося і зиркнула на запилений електронний годинник на нещодавно побіленій, проте вже посірілій стіні, стрілки якого, судомно шарпаючись, добігали третьої години. А Модест чомусь не потелефонував…

— Може, Олена вже знайшла йому яку, — спало їй на думку, і вона, змівши крихти в горнятко, до розпарених чаїнок, ставить його на офісний столик і дибуляє до вікна — хапнути свіжого повітря. Відсуває калачик, спирається ліктями на підвіконня…

За припорошеною шибкою помахують гілками старезні липи, сонце мережить вичовганий чоловічими підошвами, подзьобаний жіночими «шпильками» хідник, вітерець знехотя заганяє у відчинену кватирку парке повітря, що пахне бензином і розмаїтим їдлом. Але вона не бачить ні дерев, ні сонця, не чує запахів вулиці, так їй слабо й тоскно.

— Якщо Модест виїде, я до скону житиму одна, навіть якщо матиму зграбний носик, — звіряється вона калачикові й помічає по той бік вікна, поміж шибкою і гратами, павутину, зіткану крупним череватим павуком. Павутина здригається від кожного подиху вітру — то напинається, то опадає, і міниться райдужно, звабливо, наче якась екзотична квітка.

— Мабуть, це павучиха, — розглядаючи густе, доладне плетиво, думає Рося. — Така собі невтомна містечкова Арахна, котра, на відміну від мене, вважає себе чарівною і мріє впіймати не тонконогого, завжди голодного комарика, а крупного жука в лискучій шкірянці, проте навряд чи дочекається його, бо в нашому «коматозному» місті крупні жуки вже давно перевелися… Цієї весни я бачила лише одного хруща, та й то мертвого. Лежав, бідолаха, під вишнею, смиренно склавши лапки, — мабуть, скуштував вапна, яким білили стовбур дерева, чи якогось трунку для комах. А мурахи радісно хороводилися довкруж нього — розмірковували, як затягти в свою комору таку рідкісну здобич.

Їй шкода хруща, але заразом шкода й павучиху, схоже, вагітну, яка, не шкодуючи ні часу, ні слини, сплела таку розкішну павутину, а також себе, приречену на нікчемне самотнє існування в цій клітці і в квартирці, обставленій старими меблями і прикрашеній хіба що бабусиним вишиванням та квітами в дешевих пластмасових горщиках.

— Було б краще, якби негарні і слабодухі люди помирали малими і не плуталися під ногами у сильних і вродливих, які вміють долати перепони й перемагати, — думає вона, змахуючи сльозу за сльозою на абияк полаковане підвіконня…

Аж раптом напрочуд великий жук вдарився в шибку і, на мить зомлівши, впав у райдужні тенета.

— Дочекалася! — несамохіть вигукнула Рося і, присунувши до себе крісло, сіла.

Арахна захвилювалася, але не кинулася притьмом до жука, а, полегенько перебираючи чіпкими волохатими лапками, покралася до нього. Павутина завібрувала: жук, отямившись, заборсався в ній. Але чим дужче він борсався, тим надійніше заплутувався. А павучиха, навпаки, зупинилася, завмерла. Зоддалека, з садистською насолодою споглядала, як красень у припорошеному золотистим пилком «малахітовому» жупані вловлює сам себе і, можливо, на комашиній мові переконувала його, що не варто аж так нервувати, бо тут, у веселковому гамаку, він матиме її, — моторну, турботливу, а також солодкий сон, що триватиме вічно. Він у відповідь, напевно, відщекнувся: «Стули пельку, кровопивко!» — і зашарпався відчайдушно, безглуздо… В цей мент Арахна завиграшки могла підкрастися до нього, очамрілого, і впорснути йому в черевце отруту. Але не підкралася. Мабуть, вважала, що ще не час, і терпляче чекала, коли той виб’ється з сили. Або ж раділа, що її мрія нарешті збулася: ось він — лапкою подати — літун-гордун, безвідповідальний запилювач квіток, ще живий, але фактично вже мертвий. І похваляла себе за майстерність і запопадливість. Думала: «Я спиватиму його довго-довго, і його коштовна шкура до морозів прикрашатиме мою домівку…»

— Щаслива! — заздрісно промимрила Рося. Аж тут рвучко дмухнув вітер і зірвав павутину разом з жуком та мрійливою Арахною.

Дівчина, співчутливо зойкнувши, побігла до виходу — поглянути, куди вони впали й чим скінчилася змага, але не встигла, бо на порозі вродилася Софійка й заторохтіла:

— Росько! Дай десять гривень. У Бількевича (це начальник) нині день народження, а ми забули. Зустріли його під кафе — ображеного, набурмосеного: «Не сподівався від вас такої зневаги!». Проте пообіцяв нам після роботи «поляну». Отже, треба купити щось недешеве. Дідько знає, що…