Неля Шейко-Медведєва - Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки

Рося мовчки потяглася до свого столика, дістала з гаманця червону купюру — наче від серця відірвала, бо саме Бількевич, якого вибавила бабуся-небіжка, взяв її на службу без хабара й у подальшому може або просунути в заступники, або послати… на біржу, а там чекають хіба що санітарок та прибиральниць.

Софійка вхопила гроші й вибігла з ощадкаси. Рося рушила за нею, аж затуркотів телефон. Модест.

— Добридень, Росю. Я чекатиму тебе після роботи у сквері, що за кінотеатром.

«Щось такого!» — зчудувалася дівчина, бо Модест ніколи не призначав їй побачення серед тижня, та ще й у людному місці, й забарилася з відповіддю. Бой-френд витлумачив її мовчання як незгоду й образився:

— Ти не хочеш мене бачити?

«Гадає, що я тільки те й роблю, що мрію про зустріч з ним», — з неочікуваним роздратуванням подумала Рося, проте заперечила йому, хоч і кислим голосом:

— Та ні, чому? Просто в Бількевича нині день народження. Треба відбути.

— Гулятимете, мабуть, до ночі, — невдоволено констатував Модест.

— Як вийде, — сухо відгукнулася Рося, намагаючись угадати, чому нині його голос збурює у ній не приязнь, а злість. Тому, що потелефонував пізніше, ніж зазвичай, чи тому, що призначає їй рантку в п’ятницю?

— Добре, — вловивши в голосі дівчини якісь нові, не притаманні їй нотки, згодився Модест. — Дзенькнеш мені під кінець забави, і я відпроваджу тебе.

«З мамусею посварився, або ж, навпаки, здобув наречену й хоче перед вінчанням переспати зі мною», — подумала Рося й запитала гостро, з викликом:

— Чого це раптом?

— А ти хіба не знаєш?

— Що я маю знати?

Модест повторив те, що вони вже чули вранці: вчора на Забудові…, а позавчора на Тернах…

«Турбується про мене, отже, я йому не байдужа», — степліла Рося, проте від супроводу відмовилася. Не хотілося їй, щоб Модест побачив її нетверезою і подумав, що вона, подібно іншим самотнім жінкам, попиває… Сказала:

— По-перше, я замешкую не на Забудові чи Тернах, а по-друге, не сподівалася тебе, а відтак не матиму чим тебе гостити.

Мовлячи це, вона мала надію, що бой-френд скаже: «Не турбуйся, ласонько, я закуплю все, що треба». Але він лише розчаровано сопнув:

— Шкода! — і поклав слухавку.

— Не вдалося повечеряти на шару, — ущипливо констатувала Рося і вибігла з ощадкаси, але не знайшла під вікном ні павутини, ні комах. Мабуть, вітер аідніс їх далі, під колеса машин.

«Поляна» була щедрою, гамірною, проте невеселою. Бількевич, ображений забудькуватістю підлеглих і подарунком — парфумом, вочевидь, дешевим, раз за разом наповнював чарки дорогою «Хортицею» і виголошував не так тости, як довгі сентиментальні промови про людську невдячність, жіночу безсердечність, прикру залежність людини, передовсім чоловіка, від свого глупого тіла, що живе якимось своїм, незбагненним життям, котре суперечить найсвятішим пориванням душі й пожаданням розуму.

— До чого це він? — пошепки запитала Рося Софійку.

— Кажуть, що його Настуня загуляла, бо він теє… не може, — з апетитом перемелюючи п’яту канапку з ікрою, відказала та.

— У тридцять років? — зчудувалася Рося.

— Еге! Заклинило фацетові. Мабуть, якась поробила йому, — співчутливо зиркнувши на шефа, пояснила Софійка. Той втрактував її позирк як загравання і посунув до неї. Міцно схопив своїми лапищами тоненький стан дівчини:

— Будемо танцювати. А ви бринькайте нам! — і поставив на її чоло слиняву печатку.

Жінки забринькали (впівголоса, бо ж на службі) «Ой, прийди, ой, прийди, я там буду. З моєї спідниці зробим буду…», — але танці тривали недовго. Бількевич, налетівши на крісло, гупнув разом з Софійкою на підлогу і зомлів.

Галюня Брик вирішила, що в нього інфаркт, і хотіла викликати «швидку», але Поперчук — заступник Бількевича, забоявшись скандалу (п’яні в ощадкасі), не дав. Вилив на зомлілого графин води, і той, отямившись, знову потягся до чарки.

— Шкода мені вас! Направду шкода! — не стрималася Галюня. — Освічений ви, культурний, здалека вас видно, як мак на городі. Але якщо будете так хляти, то за рік-другий зостанеться від вас лише штурпак!

Бількевич, ясна річ, образився. Пообіцяв, що вже завтра звільнить її за статтею. Всі кинулися його власкавлювати. Поперчук підніс йому чарку. Той випив і зі сльозою в голосі зажадав веселої пісні.

Словом, як і пророкував Модест, забавилися до темряви, і лише вийшовши на кепсько освітлену вулицю, Рося згадала про маніяків, але (недарма кажуть, що горілка — найкращий лік від страху) жінки поглузували з неї: «Забажалося панянці до чарки ще й трійко хлопців на закуску! Але де їх узяти?» Та й розійшлися.