В гіршому випадку, щоб не відкривати справу, їй порадять забути про нічний «інцидент», а в кращому — відвезуть, принижену, виморену, додому на міліцейській автівці, а завтра все місто базікатиме про… Модест зречеться її. Бількевич, хоч і добрий чоловік, але навряд чи згодиться, щоб на комунпослугах сиділа зґвалтована особа, на яку втріщатимуться клієнти. А потім, якщо їх спіймають, доведеться свідчити в суді. Хтось, напевно, пожаліє її, а хтось скаже: «Сама напросилася, а тепер через неї, необачну, трьох молодих, здорових чоловіків на роки кинуть за грати». Після такого ганьбовища доведеться або повіситися, або податися з міста. Причому, якнайдалі, щоб ґвалтівники, відбувши кару, не знайшли її і не помстилися.
Той, що в шкірянці, мовив правду: тутешні жінки бояться неслави дужче, ніж зґвалтування. Бояться чоловіків, які поруч, і без того озлоблених безробіттям і злиднями, а тут ще й дорога половина дозволила, щоб її «взули» якісь бандити замість того, щоб удуситися і таким робом підтвердити свою порядність і прославити чоловіка. Бояться тих, що поїхали на заробітки і можуть не повернутися… Бояться свекрушок, які до смерті потикуватимуть їм ганьбою. Бояться «праведних» сусідок. Бояться дітей і за дітей, бо й на них ляже тінь. А раз так, значить, можна безкарно ґвалтувати їх щовечора, а то й декілька разів на день, бо вони швидше язики собі повідкушують, ніж признаються.
«І я така, як вони. Я також нікому не признаюся», — вирішила Рося і замість того, щоб підвестися, згорнулася тугим клубочком і заснула…
Отямилася від жалких поцілунків кропиви аж під кущем: схоже, повзла уві сні з загидженого місця в чисте, допоки не уткнулася обличчям у кропивник. Потерла ніс, поскородила холодними пальцями щемке чоло й, рачкуючи від куща, подумала:
«Цікаво, що сказали б Софійка, Галюня, Бількевич, аби побачили мене… ось таку?» — й знагла відчула: все, що досі млоїло їй серце, втратило і пал, і сенс. Скімлило тіло, заверталася голова, мучила спрага, але, попри це, вона почувала себе на диво легкою, майже невагомою, наче пір’їна, що впала не на землю, а на хмаринку, що пливе з мороку туди, де народжується ранок. І нема на ній, білосніжній, жодної чорної цятки, жодного гріха.
Згадала маму, яка померла у в’язниці, куди потрапила за те, що п’яною вбила любаса, котрий повсякчас товк її до чорних синців, і подумала: «Вуйна сказала правду: блуди справді позначили мене й двадцять років торочилися за мною, шукаючи слушної нагоди, і я, серцем здогадуючись про це, була надміру лякливою, обачною. А нині вони пристежили мене, примусили заплатити за мамин гріх та й відступилися. Тому мені так легко, так небійно».
Ще трохи полежала на отямливо прохолодній землі, насолоджуючись неочікувано приємним, світлим переживанням життя («Душа тішиться, що зосталася в тілі!»), а потім навпомацки відшукала свою торбину, аж під лавкою, за кілька метрів від місця злочину, а трусики шукати не стала — навіщо вони їй тепер? На згадку про переживання смерті?
Підвелася, обтрусилася й подумала, що тепер їй стачило б духу податися у відділок і поскаржити напасників, але навіщо? Спокій дорожчий за втіху помсти. Повісила торбинку на ліве рамено, прикрила правицею пошматовану блузку і відважно, не роззираючись, закрокувала парком, наче бранка, яку суд виправдав і випустив на волю.
І на вулиці не роззиралася, йшла нею, наче пустелею, і думала про райдужні тенета за вікном: «А що, як це був знак? А що, як Арахна була не Арахною, а павуком, а жук — жучиною, тобто мною? Я мала загинути, як та нещасна туристка, але втрутилася якась вища сила і навіщось продовжила мені життя, хоча я не молилася, не просила її…»
Згадала завчені в школі рядки Пушкіна: «На берег выброшен грозою, я гимны прежние пою…», й саркастично посміхнувшись, запитала себе: «А що ти співатимеш, Росько, після того, як з тебе витовкли все, чим ти переймалася досі? І далі існуватимеш, як притруєна комаха в тій павутині, яку тобі сплело життя? Ой, ні, ні!»
Щасливо, не зобачивши нікого зі знайомців, дісталася своєї квартири, скинула туфлі при порозі, засвітила люстру — рожевий тюльпанчик — у передпокої. І здалося їй, що це не її домівка, а якоїсь іншої дівчини — незґвалтованої, незаталапаної праведниці, котра в цю мить блаженно хропе в покоїку. Зайшла в покоїк, засвітила всі три ріжки, й чистенькі, відполіровані до блиску меблі немов би сахнулися її, і підлога, вкрита недорогим килимком, заколивалася в неї під ногами.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу