Неля Шейко-Медведєва - Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки

Поперчук з Галюнею повели Бількевича, який відчайдушно пручався, бо не хотів іти «до змії лускатої з пекельним передком». Орися з Марусею почимчикували на автостанцію (обоє доїжджали). Софійка, яка замешкувала попід самими Тернами, вирішила заночувати в Оксанки, що квартирувала неподалік. А Рося, присоромлена кпинами колежанок, погнала додому навпрошки, парком.

В часи її дитинства він був доглянутим, заквітчаним і щедро освітленим. Тоді ним допізна гасали дітлахи, статечно прогулювалися «центрові» вдови з песиками чи старими панами-сусідами, згадуючи літа молодії та своїх небіжчиків і небіжчиць. На лавках перед пишними клумбами під оптимістичну музичку, що лунала з динаміків, безсоромно, щоб не сказати люто, виціловувалися закохані підлітки — перші жертви пострадянської сексуальної революції, спонукаючи старих до бесід про невичерпну жагу щастя та можливість поєднання двох недопалків ув одному свічнику.

А тепер він був занехаяним і безлюдним. Сіяв слабеньке, примарне світло лише один ліхтар, і то далеко, аж перед центральним входом, позначеним напівзруйнованою, густо заплетеною диким виноградом аркою. Отже, дівчині довелося напотемки перетинати забур’янені алейки, огинати зарослі бузку, глоду, шипшини, раз за разом наштовхуючись на пеньки, потрощені лавки і купи сміття, з яких, обурено нявкаючи, випорскували коти з безумно-сяйливими очиськами, або вишкірялися до неї здичавілі собаки, здебільшого суки, які спороджували тут щенят. Відтак, вже через кілька хвилин їй, підпилій, почало здаватися, що вона блукає не парком, а якоюсь зачучверілою планетою, де ще не зродилося життя розумне, або, навпаки, вже перевелося. Бракувало хіба що стогонів, ревіння й ухкання фантастично жаских звірів на тлі тривожного, щоб не сказати зловісного шумування височенних (вищих, ніж натверезо) дерев, які шарпотливо обмацували гінкими, невтомними гілками чорно-сизе, схоже на невідполіровану мармурову плиту небо, що тяглося над Росею вправо і вліво на мільйони мільйонів світових років, намагаючись вишпортати з нього бодай найменшу зоринку, щоб осяяти дівчині шлях додому. Але зірок не було, а тонесенький, замрячений серпик місяця так глибоко вгруз у «мармур», що й списом не виколупати.

Наче ніхто не йшов слідом, але разом з тим хтось дихав поблизу, хтось, як їй здавалось, стежив за нею. «Наче Арахна за жуком», — подумала вона і пригадала собі той порив вітру, що миттєво змів з вікна таку, здавалося, міцну, надійно прикипілу до рами павутину разом з комахами. Чомусь вирішила: «Щось подібне станеться й зі мною: зірветься буря, зіб’є мене з ніг і покотить з цього світу в інший, ще похмуріший, безмовніший, безшелесний. Або ж вигулькне з мороку зелена потвора, з очиць якої бухає чорне полум’я, і, торкнувшись моїх грудей зеленою шерехатою кінцівкою, пропалить їх аж до хребта. Причому не колись там, а от-от, у цьому лячному, позбавленому світла і глузду, просторі…» І щось моторошне, що не має назви, закільчилося в ній, запульсувало під пупком, як тоді, коли вона малою під вечір заблукала в лісі й силувалася збагнути, звідки прийшла і куди прямує, вслухаючись у погрозливе посапування дерев, імен яких вона тоді ще не знала, шурхіт кроків, чиєсь пожадливе плямкання. Хтось довгою тінню торочився за нею і час від часу хапав за подолок волохатою лапою. Тоді її порятувала бабуся — тричі плюнула собі під ноги, і, підхопивши її на покручені ревматизмом руки, винесла з сутемної хащі на підбарвлений останніми променями сонця простір. Безупинку хекаючи, донесла її, сплакану й перепуджену, до хати вуйни, де образи й світло. Та відлила їй олово й забідкалася до бабусі, що за розпусту матері лісові блуди позначили дитину й відтепер все життя плюгавитимуть їй «льос». Бабусі розсердилася на вуйну: «Не мороч малу!». А їй сказала: «Живи, Росю, по правді, як Бог заповів, я ніякий блуд тебе не зачепить».

«Не треба було пити», — дорікнула собі дівчина, хоча й пила мало: ковтала про людське око декілька краплин горілки, а решту покрадьки виливала в горнятко, де була вода. А під кінець забави, забувши про це, вихилила пів горнятка тієї «води», і зашумувало їй у голові. Й пожалкувала, що відшила Модеста, який захистив би її… Від маніяків? Ні, про них вона не думала. Маніяки були для неї в цю мить такими ж примарами, як і вуйнині «блуди». Прагнула захисту від думок про крухість усякого буття, від жалю не лише до всіх малих безпорадних істот, які не можуть жодним чином опертися силам природи, але й до людей, котрі, виявляється, теж не захищені і, здебільшого, не вміють змагатися з пітьмою, просякнутою лихими думками невідь кого, спресованою недобрими намірами до твердизни каменя.