Неля Шейко-Медведєва - Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки

— Не думаю, — заперечила їй Софійка. — Це швидше всього якась злодійська банда, бо маніяки зграями не ходять: полюють на людей, коли на них накотить, і люблять катрупити їх без свідків, собі на потіху.

— Дівчата, хто знає, чому маніяками стають лише чоловіки? — поцікавилася Орися.

— А тому, що кожний чоловік народжується з чортом у тому капшуку, що між ногами, — пояснила Галюня, найстарша з-поміж них. — Якщо жінка вчасно не позбиває йому роги, — чекай біди, бо чорт буцатиме чоловіка доти, допоки той не піддасться йому.

— А жінка, виходить, народжується з ангелом в шпарці! — розсміялася Орися.

— Жінка також народжується з чортом, але безрогим, вразливим, який отримує задоволення від блуду, а не від крові. І вбиває лише з горя, коли того чорта хтось дуже скривдить, а не для того, щоб покайфувати, — відбулася Галюня.

— Глупо сидіти в ощадкасі на комунальних послугах з вищою економічною освітою. Треба шукати достойнішу, поплатнішу роботу, але не в цьому запаршивілому містечку, а у Львові. Чи податися, подібно іншим, на заробітки в Італію чи Іспанію, — вже вкотре сказала собі Рося (Мирослава, Мирося) Клим. А може, й не собі, а калачикам на підвіконні, які вона принесла з дому, щоб трохи скрасити своє перебування в тісному, заґратованому приміщенні, що відгонило згірклою олією (поруч біла «Чебуречна»), потом і дешевими дезодорантами. Але квітці нове житло також не сподобалося, бо вона зродила замість пишних вогнистих бутонів один маленький, на три іскри.

— Треба, — мляво повторила Рося, чудово розуміючи, що їй забракне відваги кинути виклик долі й зректися того, що має, бо тут хоч і мало платять, проте незабарно. Та й квартирка є — однокімнатна, в «хрущовці». А на чужині хто її чекає — несміливу, негарну?

Колежанки по службі обідають у кафе, що по той бік вулиці, де подають налисники з сиром, а вона, як завжди, зосталася пити чай і жувати принесену з дому канапку, бо за налисники треба віддати п’ять гривень, а вона вже два роки складає гроші, щоб підправити в обласній косметологічній клініці свій задовгий ніс. Про це не знає ніхто, відтак всі в ощадкасі вважають Росю скупою, жартують, що вона готує посаг для носа, натякаючи цим, що без посагу на неї ніхто не злакомиться.

«Чортова діра! — знехотя ковтаючи гарячий, несолоджений чай, подумала Рося. — У великому місті ніхто не вважає двадцятисемирічну дипломовану особу старою дівкою, а надто таку, в якої є, як там кажуть, «бой-френд», а тут — «закосний кавалір». А в таких ось містечках людиська мають не очі, а мікроскопи, які побільшують до планетарних розмірів найменший дівоцький ґандж. Цікаво, що вони скажуть, коли я повернуся після відпустки з підрихтованим (рівненьким, кирпатеньким) носиком? Чи не «Роська з ощадкаси купила собі у Львові ніс, а ліпше б чоловіка»? Не вірять, що одинак Олени Сікори, яка викладає музику в училищі й дириґує церковним хором, одружиться з нею — нагуляною донею пропащої Славки, яку зростила бабуся, котра замолоду чепурила панські кабінети, а на схилі віку доглядала панських дітей. Дарма, що синок Олени не така вже й цяця».

Модест… Пишне, навіть тріумфальне ім’ячко. Так кликали знаменитого співака, який, начебто, доводиться пані Сікорі дуже далеким родичем. Обдаровуючи ним синочка, вона, напевно, бачила його в майбутньому гучноголосим красенем, улюбленцем публіки. А хлопець удався в батька — хворобливого, субтильного й абсолютно неспівочого аптекаря. Подібно йому, закінчив фармацію, рано полисів. І так само, як татко, час від часу бунтував проти Олени, тобто, чинив не те, що їй бажалося. Замість того, щоб одружитися у Львові під кінець навчання з якоюсь заможною дівчиною — піаністкою чи співачкою — і вторувати собі шлях в аптекоуправління, повернувся у містечко — викладати латину й фармакологію у медучилищі без будь-якої надії на кар’єрне зростання. А після тривалого парубкування злигався з медсестрою Зенкою — гарненькою розведенкою, що також не мала ні слуху, ні голосу (сусідкою й приятелькою Росі), й без згоди матері розписався з нею. Через півроку, скинувши дитину після чергової сварки зі свекрухою, Зенка повернулася до батьків, радо розлучилася з «мамциною лялею» і майнула на заробітки в Португалію. А Модест, якого вдома кликали Десем, прибився до Росі.

Спершу приходив погомоніти про Зенку, довідатися, як тій ведеться на чужині, а згодом признався Росі, що вона подобається йому навіть дужче, ніж Зена, і зостався на ніч. Відтоді вже два роки з суботи на неділю підночовує в неї і щодня телефонує під час обідньої перерви. Олена прозиває синову коханку «довгоносиком» та «сірою плямою», проте не боронить йому ходити до неї («треба ж чоловікові десь виладуватися») і напитує йому тимчасом пару у Львові. Модест знає про це, але не протестує: «У мами свої забавки, а у мене свої». Йому подобається раз на тиждень ночувати поза домом, з усіх кутків якого лунає «музикальний» голос матері, подобається «виладовуватися» з дівчиною, в якої він був першим, і яка, на відміну від Зенки, не домагається «оргій», не обзиває його «маминим личаком», а тішиться, як дитина, коли він переступає поріг її вилизаної квартирки й простягає їй троянду чи букет ромашок.