Неля Шейко-Медведєва - Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки

— Тобі не варто пити, — впівголоса мовила Софія, наливаючи коньяк.

— Ага! — схитнула головою дівчина. — Мені нічого не варто… з ваших рук, бо ви й мене отруїте, і я вибіжу на перехрестя й розтрощу автобус.

«Вона таки… неадекватна», — подумала Софія й запитала:

— Хочеш ковбаси з хлібом?

— Ні! Ні! — замахала руками дівчина й взяла фужер. — Хочу лише пити.

Й не кривлячись, маленькими ковтками випила майже повний фужер:

— Дякую!

— Ти справді кохала його? — запитала Софія.

— Справді. Й завжди кохатиму. Бо вже ніколи й ніде не знайду собі такого вуйчика й такого чоловіка, — відказала вона спокійним, тверезим голосом і підвелася.

«Вона в шоці… Отже, може пристати на моє», — подумала Софія й запитала:

— А дитину від нього також любитимеш?

Оля здивовано закліпала очима:

— Яку дитину?

— Ту, яку я ношу від нього.

Дівчина заперечно затрясла головою:

— Ні!

— Чому? Адже це його кров! Його сирота! Єдина пам’ять про нього!

— Сирота? — затинаючись, протягла дівчина. — Я також сирота. Сиріт треба жаліти…

— Ти добра, дуже добра дівчинка, — розчулено прошепотіла Софія і вийняла з шухляди папір і ручку. — Сядь за стіл і напиши заяву… в суд.

— Що-що? — не зрозуміла Оля.

— Напиши, що ти зрікаєшся майна, яке тобі заповів зрадливий чоловік, на користь його сироти від Софія Кравець — його цивільної дружини.

Оля п’яненько зателіпала головою:

— Ні! Я не хочу писати. Любко казав, щоб я нічого не писала й не підписувала.

«Він не дарма так опікувався нею, тому що вона тілом жінка, а розумом дитина. Дебілочка з обличчям ангела, — нарешті збагнула Софія. — Красник попервах не здогадувався про це. Тішився, що його палко кохає таке юне, таке наївне створіння, і лише після того, як зманив її у Тернопіль, зрозумів, що такою вона буде завжди. Але сумління не дозволило йому полишити її. А може, навпаки, він покохав її саме за нелукавий, нерозвинений розум?»

— Не хочеш писати? Для сироти?

— Для сироти хочу… — подалася Оля й сіла за стіл, — але… рука мені тремтить. Я писатиму негарно, як кура лапою.

— А ти постарайся. Пиши розбірливо, не кваплячись, бо це ж для Любкової сироти!

Оленька, старанно виводячи літеру за літерою, написала все, що Софія їй надиктувала, а також віддала їй заповіт Красника, який мала в рюкзачку, й конспект з хімії (недоріка лаштувалася стати медсестрою!), щоб у разі необхідності можна було підтвердити, що заяву писала саме вона.

— Тепер можеш іти, — сказала Софія і випровадила її з двору.

— А де я житиму? — опинившись на вулиці, зненацька отямилася дівчина.

— Їдь в Заліщики. Скажи родичам, що вуйчик помер, і хтось тебе прийме, — порадила їй Софія і зачинила брамку.

«Вона не повернеться. Їй і на думку не спаде повертатися. Діти з недорозвиненою свідомістю не розуміють, що можна перемінити своє рішення, відмовитися від свого підпису, переграти ситуацію. Вони все сприймають всерйоз, все чинять раз і назавше. Я наказала: їдь. Якщо вона справді дебілка, то вхопиться за мій наказ, як за рятівну нитку й одразу поїде, не побувавши на кладовищі. Нехай їде, Господи! Нехай їде! Бо мені незручно судитися з нею, глупою».

Дух Красника до ранку товкся на кухні й навіть потрафив піднятися нагору й тричі постукати в Софіїні двері, але вона не злякалася його, бо сварґа крутилася легко, як паперовий млинок у вітряний день…

Наступного дня в місті тільки й розмов було про молоденьку дівчину, що повісилася на огорожі кладовища, перед могилою злощасного Красника (на двох зв’язаних докупи траурних стрічках з чужих вінків), котра, котра, як посвідчив пашпорт, знайдений в її наплічнику, була законною дружиною небіжчика.

Софія не приховала від Ільківа, що самогубця навідувалася до неї, і вона призналася їй, що вагітна від Красника. Навпаки, показала йому її зречення від майна на користь дитини та конспект з хімії. А також попрохала сусідок підтвердити, що вона вивела дівчину на вулицю й, описавши їй, де знаходиться кладовище, повернулася додому. Не втаїла й того, що гостя випила трохи коньяку за впокій чоловікової грішної душі. Збрехнула лише, що та обіцяла повернутися, щоб переночувати, і вранці автобусом дістатися Тернополя, де вона замешкувала.

Чому зреклася майна? Вочевидь, почувши про смерть Красника, здумала податися слідом за коханим чоловіком і вирішила, що на тамтому світі воно їй не знадобиться, а дитина колись віддячиться їй молитвою.

Ільків, звісна річ, висміяв її: