Неля Шейко-Медведєва - Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки

Відтак, не злякалася, почувши позаду шурхіт кроків, навпаки, зраділа, що побачить якусь людину і впевнено, немов нитка за голкою, поточиться за нею до ліхтаря. Зупинилася, щоб перевести подих і дочекатися тієї людини. Аж тут перед нею вигулькнув засапаний чоловік, так несподівано й безшелесно, наче пітьма його зродила!

«А де ж та, позаду?» — тільки й устигла подумати, ще без страху, як хтось правою рукою обхопив її шию, лівою затулив рот, і, вдоволено хекнувши, поклав горизнак на землю. А з куща, який чорнів справа, вигулькнув третій. Вправно, без поспіху задер спідницю, стягнув трусики і запобігливо прошепотів тому, що бовванів перед нею: «Прош-шу!», — так, наче закликав його оцінити щойно звуджений шмат оленини чи скуштувати «самжене» з ананасів.

«Маніяки!» — вжахнулася Рося і якось одразу згодилася, що мусить перетерпіти все й померти — передчасно й ганебно — з алкоголем у крові і чужим сіменем у лоні. На пострах одним жінкам і на поговір іншим. Навіть побачила себе, заголену, замучену, під шатристим кущем серед кропиви; в труні на подвір’ї будинку; в церкві, де священик отець Нестор від імені Бога жалує її душу, змалку позначену на поталу, і кропить свяченою водою її знівечене тіло; на піщаному пагорбі (там новий цвинтар), де нічого не росте, крім чортополоху, й навіть під землею — розм’яклу, поточену хробаками… Міцно змружила очі й оцупіла.

— Лежить, як здоха муха, — вдоволено відзначив той, що тримав її за шию і затуляв рот. Писклявий голос, кощава п’ятірня, що відгонила якоюсь «хімією», «пивний», з гнилизною подих…

— А я люблю, щоб брикалася, — давлячись слиною, пробулькав той, що роздягав її. — Я тоді таку охоту дістаю, наче не одну…, а всіх разом…

— Ша! — розсуваючи їй ноги, владно гарикнув перший, якого запрошували на «бенкет», і рвучко ввійшов у неї.

«Сильний. Шкірянка. Недешеві парфуми…» — застогнавши, подумала Рося і забулася, але тільки на мить, бо ґвалтівник ляснув її по обличчю:

— Ворушися, курво! Лови кайф!

«Це тільки сон, Росю!» — голосом бабці сказала вона собі й, щоб не лютити бандита, покірливо засіпалася під ним — жарким, важезним, і маленький, надчутливий вузлик у сонячному сплетінні перестав реєструвати сплески її страху, а заходився рахувати заласні рики й болісні зойки.

Він мучив її найдовше, позаяк був міцним, жадібним і напрактикованим — то розпалював своє пожадання, то погамовував, а то й розслаблено завмирав на ній (учіться, запортки!) А що робили в той час інші, вона не знала, бо так і не розплющила віч — боялася, що побачить над собою не людські обличчя, а вовчі пащеки чи фосфоричні, не цьогосвітні пики блудів, і помре від жаху.

Ті двоє справді показали себе «запортками» — може, перегоріли, тупцюючи в черзі, а може, споглядаючи, як «бенкетує» «вчитель», пускали не лише слину. Надто третій, найсмердючіший, і, вочевидь, наймолодший — гієна при крупному хижакові. Впав на неї — легкий, мов урна для паперів, й одразу…

— Шефе, можна, я її придушу, закінчуючи? Це мене страх як заводить!

— Ні! — відповів той. — На цей раз обійдемося без…

— А якщо побіжить у ментівку?

— Може й побігти, — підтримав його той, що роздягав її. — Такі як ця, тихенькі, зазвичай найпімстливіші.

— Дурні ви! — презирливо процідив шеф. — Це туристка побігла б. А тутешні баби бояться поговору дужче, ніж ґвалту. — І копнув її в бік: — Правда, мухо?

Смердюх справився хутчіш за всіх. Пом’яв їй груди, хвильку пошарпався і, завивши на весь парк, відвалився.

— Вставай! — бридливо гримнув на нього шеф. — Відлежишся вдома! — І до неї: — А ти лізь під кущ і сиди там півгодини!

— Ліпше годину! — просичав їй у вухо смердюх. — І мовчком, бо якщо почую писк, повернуся і розчавлю, як жабу!

Й потягся за приятелями, яких уже поглинув морок. А Рося, подумавши: «Слава Богу, що не вбили!» — зосталася лежати горизнак, лише накрила стегна спідницею. І розпозіхалася. З полегшенням видихнула разом із заміазмованим, згірклим повітрям страх, біль, утому й відчула, що тіло її мало-помалу розвільнюється, м’якшає, прагне руху.

Може, підвестися й побігти, всупереч забороні, у відділок міліції? Він близько, на сусідній вулиці. Там її довго допитуватимуть, накажуть описати (з подробицями), що вони чинили з нею, що казали. Далі відвезуть у лікарню на обстеження й лише по тому відкриють справу й почнуть розшукувати їх — безіменних, безликих. Це в кращому випадку. А в гіршому — порахують, що вона, п’яненька, сама підклалася. Але навіть якщо й розшукуватимуть, то навряд чи знайдуть, бо це не якісь там обкурені пуцьвірінки, а хижаки, які вже скуштували крові. Впевнені, обачні падлюки, котрі вже не одну…, проте не спіймалися.