Неля Шейко-Медведєва - Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки

— Дарчу на другий поверх і половину садиби.

— Я швидше вб’ю тебе, ніж…

— Вбивай! У сейфі директора інтернату знаходиться мій лист, в якому я вказала ім’я можливого ката, — зблефувала Софія. — Тебе судитимуть за подвійне вбивство — мене та немовляти й запакують у тюрму назавше, а твоя юна дружинонька розкошуватиме тут з іншими.

Він відпустив її руку.

«Сварґа зупинилася», — вдоволено подумала Софія й кинула йому:

— Сядь!

Він присів на край лавки, й вона також сіла. Якийсь час обоє мовчали — зважували свої шанси на перемогу. Не тимчасову, а довготривалу.

Солодко пахла матіола, сюрчали коники, пугач подав голос з кипариса.

— Шкода, що ти одружуєшся, — спроквола мовила Софія. — Ми могли б гарно жити…

— Це виключається, — відказав Красник вже без злоби, як переможений що намагається виторгувати вигідніший мир. І запитав:

— Де гарантія, що ти, отримавши дарчу, не шантажуватимеш мене, не розбиватимеш мою сім’ю?

— Я гонорова жінка, Любомире, це тобі кожний скаже. Я не лише мовчатиму, як гранітний надгробок, але й, отримавши дарчу, підремонтую будинок Геновефи й переберуся туди, або пошукаю помешкання в іншому кінці міста й житиму там до народження дитини. А людям збрешу, що набула дитину, відпочиваючи в Моршині. Більше того, не заперечуватиму, якщо ти збрешеш Олі, що відступив мені пів будинку… з християнського милосердя або під тиском Уляни.

— А потім? — запитав він.

— Що потім?

— Ти замешкуватимеш зі своєю дитиною тут, з нами?

— Так, — спокійно відказала Софія. — Допоки ти не забагатієш і не купиш мені двокімнатну квартиру.

— Не діждешся! — прошипів він і вибіг з альтанки.

«Діждуся, якщо тобі дорога твоя смаркуля і твій бізнес!» — провівши його насмішкуватим поглядом, подумала Софія.

Красник піддався швидше, ніж вона сподівалася. Вже під кінець тижня викликав її згори й кинув на кухонний стіл дарчу:

— Подавися!.. Я заплатив за оформлення купу грошей. Мусиш віддати мені половину.

— Віддам, — вхопивши дарчу, запевнила його Софія. — Впродовж місяця.

— Піди завтра до нотаря, що в центрі, й розпишися в книзі…

— Розпишуся!

— І вимітайся звідсіля! Бажано, завтра!

— Під кінець місяця.

— Ні! Через два тижні я привезу Олю.

— Ти аж так кохаєш її? — вихопилося в Софії.

— Аж так! А тебе ненавиджу, як… як… — не знайшов з чим порівняти силу своєї ненависті й плюнув собі під ноги. — Й ніколи не визнаю (ні явно, ні потаємно) твого виблядка своїм! А якщо будеш паскудити мене, найму кілера…

«Вчора треба було найняти. Вчора. А нині пізно!» — не без зловтіхи подумала Софія і промовила спокійно, миролюбно:

— Заки ти шукатимеш кілера, я підшукаю майстрів, які підрихтують хатину Геновефи бодай зсередини, але навряд чи вони справляться за тиждень.

— А ти подбай, щоб справилися! — процідив Красник.

— Я подбаю, — приязно усміхнувшись йому, пообіцяла Софія і вимаширувала з кухні, міцно стискаючи в руці нелегкою ціною здобутий документ.

Сварґа у її сні крутилася за сонцем, але не так жваво, як хотілося Софії, котра наче з-за рогу будинку спостерігала за нею, жовтогарячою, як нагідка, й думала: «Треба ще раз підштовхнути, щоб вона вже ніколи не зупинилася…»

Наступного дня під обід вона забігла до нотаря, з задоволенням розписалася в реєстраційній книзі, а після роботи привела Геновефі бригадира, відповідального за ремонт в інтернаті. Той оглянув будинок і склав «на око» кошторис ремонтних робіт. За його «наочну» суму можна було придбати новий будинок, тому Софія вирішила обмежитися побілкою, а коли він пішов, призналася сусідкам, що чорнявий, у якого прокинулося сумління, не лише відписав їй половину маєтку, але й забажав розписатися з нею після народження дитини. Старі, звісна річ, пораділи за неї, проте запитали, навіщо вона затіває ремонт, раз має де жити.

— Щоб знайти покупця на вашу хату, пані Геновефо, — пояснила Софія. — За вашу господу, якщо її трохи опорядити, можна взяти десять-п’ятнадцять тисяч доларів.

— Направду? — зчудувалася Геновефа.

— Може й більше, бо вона знаходиться в гарному місці. Якщо ви не будете заперечувати, я продам її після опорядження, відкрию в банку рахунок на ваше ім’я і покладу туди ваші гроші, щоб ви могли потроху брати їх звідтам — на ласощі для себе й Васильки.

— Йой пані вчителько, хто буде заперечувати проти такого щастя! — зраділа Геновефа. — Якщо гарно продасте, ми вам за старання вділимо половину, бо для нас такі гроші — що мухам бочка меду!