Неля Шейко-Медведєва - Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки

Але Красник не квапився здійснювати її надії. Палав бажанням якнайшвидше орендувати пристойне приміщення в центрі міста й установити вже придбане на гроші вуйка найсучасніше стоматологічне обладнання, завдяки якому в його клініці «Пріма дент» буде обслуговуватися вся районна знать. В будні повертався додому пізно й, повечерявши, відразу лягав спати, а в неділю до обіду дивився телевізор, а по обіді до сутінків куняв у гамаку під вишнями, а вона згори, сховавшись за шторами, позирала на нього, як голодна кицька на шмат сала, й подумки прикликала його до себе. Але марно! Виспавшись на свіжому повітрі, він повертався в будинок і знову вмикав телевізор.

Третьої неділі, донесхочу надивившись на нього, Софія прилягла на канапу й задрімала. Розбудила її і виманила на балкон музичка Зеня. Старий, сидячи на сходах під дверима, вигравав на старезному, дихавичному акордеоні й упівголоса наспівував запишаній Геновефі, що пританцьовувала під порогом свого будинку:

Аж тут з будинку, як іскра з ватри, випорснула Василька і від душі втяла чоловіка по потилиці:

— Кому співаєш, драбе?!

Зеньо розсміявся і затяг іншої:

За що дістав ще одного потиличника з побажанням:

— Щоб ти здох до раня!

А з гамака, в якому погойдувався Красник, донеслося воркітливе, духмяно-ніжне, наче випари саду:

— …нудьгую, Оленько. Снишся мені, вважай, щоночі. Складай іспити і нічим не переймайся. Якщо не поступиш, я тебе «поступлю». На платне відділення. Й одразу перевезу в наш дім. Тут така краса! П’ять люксових кімнат, веранда, балкон… Хрущі гудуть над вишнями, метелики пурхають над квітами. Неподалеку річка, гори… Авжеж… Авжеж… Цілую. І наяв, і уві сні…

Вимкнув мобільник і замугикав:

«Чом твої вустоньки… тиха молитва»…

«Я гадала, що загарбник просто дражнить мене. Аж ні — закоханий… Скоро привезе в мійбудинок смаркулю, яка вчора закінчила школу… Треба рятуватися!» — задкуючи в кімнату, подумала Софія.

І наступного дня, по обіді, кинувши директорові, що йде в райвно, подалася до Наталени — містечкової відунки, що замешкувала неподалеку, під самою підошвою гори.

Одна з нечисленних приятельок Софії — вчителька літератури — вважали Наталену Божою жінкою й нічого не робила, не порадившись з нею: «І баба її, і прабаба були прозорливицями, найліпшими в Підкарпатті лічницями і від сивої давнини замешкували на одному місці, перед заваленою камінням печерою — домівкою древніх духів». Інша — вчителька математики — називала Наталену вар’яткою, але при лихих трафунках також зашмигувала до неї. Коли Софія здумала розлучатися з Ростиком, обоє намовляли її, перш ніж подати заяву, переговорити з Наталеною, але вона нагадала їм, чеснотливим парафіянкам, що панотець не раз застерігав їх від бісиць, що прикидаються всезнайками… А тепер, коли припекло, сама забажала пророцтва від «бісиці», яку бачила лише раз, зоддалека. Знала лише Наталениного чоловіка-красеня (молодшого за неї на десять років) — начальника цеху з меблевого комбінату. Чоловік той був для відунки найліпшим підтвердженням її чаклунської снаги, бо не просто одружився з нею — старою, неохайною бридулею, але й незрадно кохав її, годив, як болякові, дарма що вона (казали люди) замалим не щодня лупцювала його — ділилася з ним смутком і болями, який приносили їй звідусіль покривджені люди.

Наталена — дебела, клубата, в чорній хустині й чорній спідниці, стояла перед своїм незугарним, під іржавою бляхою будинком, обшитим почорнілими від часу дошками, втопивши широкі стопи в споришах і наставивши до сонця сіре, пласке обличчя.

«Дарма я прийшла!» — з острахом подумала Софія, бо від постаті «божої жінки» віяло чимось первісним, лячним, наче від замшілого каменя, під яким спочиває прошитий осиковим кілком упир, або від заціпенілого хижака, намірів якого не вгадати…

Але не втекла, а стиха прожеботіла:

— Добридень.

— О, пані завучка! — не відповівши на її привітання, глузливо пробасувала відунка і втупилася запаморочливо чорними очицями в зіщулену Софію. — Лісами кружляла, долами блукала, ріки-бистриці перепливала, в чужі присінки забрідала, собою пишалася, від глупої невченої Натальки ховалася, а коли біда за карк ухопила, стежку до неї слізками зросла! — й показала на вкопаний у землю дерев’яний столик з двома широкими зручними лавками, до блиску вичовганими жіноцькими задками: — Сядь!