Неля Шейко-Медведєва - Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки

— Мій будинок? — витріщилася на нього Софія.

Гість іронічно хмикнув:

— Ви маєте документ, що він ваш?

— Документ? — розгублено протягла жінка. — Напевно, десь є. Має бути, бо будинок належав Ростиславові, моєму чоловіку…

— Ні, пані! — з задоволенням заперечив Красник. — Цей будинок був зведений на гроші тети Уляни, а точніше, мого вуйка Сидора. Я маю документи, які підтверджують, що вона переказувала вашому чоловікові значні, дуже значні кошти на будівництво, та угоду, яку вона уклала з ним. Будь-який суд (і американський, і наш) визнає, що ви замешкували тут тимчасово, як піднаймачі.

— Неправда! — відрубала Софія. — Ми будували його для себе! Я замешкую тут з першого дня!..

— Ви будували, але право власності належало іншій особі — Уляні Красник, а відтепер належить мені.

Софії перемкнуло подих:

— Це… Це якесь непорозуміння! Я мала гарну трикімнатну квартиру в центрі. Коли ми з Ростиком розлучилися, я віддала її йому. За цей будинок.

Красник глузливо хмикнув:

— Просто віддали?

— Ні, написала дарчу. В нотаря.

— Тобто подарували йому квартиру? А він подарував вам особняк?

— Навіщо? Адже він виписався звідси, а мене прописав…

Він поглянув на неї зі співчутливою зверхністю:

— Як піднаймачку. Без правапродавати чи дарувати житло, збудоване на чужі кошти. Він ошукав вас: вициганив собі квартиру, що була вашою законною власністю, а вам залишив будинок, який належав іншій особі.

— Це якась буйда! — обурилася Софія. — Ростик весь час повторював: будуємо за тетині гроші, але для себе! Садимо для себе! Обставляємо для себе! Я зараз потелефоную йому, і все виясниться!

— Не нервуйте! Я вже вияснив. Ростислав місяць тому продав квартиру і виїхав зі своєю новою дружиною до її родичів, у Словаччину. Отже, ви навряд чи зможете довести в суді бодай частково своє право на це житло чи відмінити акт дарування. Шкода мені вас, направду шкода, але від правди не втекти: у вашій квартирі замешкують інші люди, які придбали її на законних підставах, а власник цього особняка — я!

Якби в його голосі була бодай іскра щирого співчуття, Софія б розплакалась, бо сльози вже затуманили їй очі. Але він проказав присуд так зимно і погордливо, що вона не дала їм волі. Всотала в себе і процідила в тон йому:

— Виходить, що відтепер я — бомжиха?

Він поблажливо хмикнув:

— Не перебільшуйте. Я ж не виганяю вас на вулицю вже нині. Літуйте в менеі підшуковуйте собі житло, бо під осінь я маю намір одружитися. Не думаю, що моя молодагосподиня захоче тримати квартирантку.

Вийняв з кишені напахчену батистову хустинку й поклав перед нею. Мовляв, плач, бабо, раз Бог розуму не дав.

«Не діждешся, гаде!» — подумала Софія, проковтнувши пекучу гіркоту, що мурашилася в горлі, промовила спокійно, майже безтурботно:

— Я мушу потелефонувати теті. Вона, мабуть, не знає, що вичворив Ростислав.

Красник вийняв з кишені мобільник, наклацав номер:

— Прошу.

Уляна відгукнулася зразу, так, наче очікувала дзвінка:

— Хеллоу, Софійко! Що за пригода? Береш шлюб чи тебе поставили директором?

— Чудніше, тето, чудніше! Маю гостя — небожа пана Сидора з вашою дарчою!

— Зіронько, не гнівайся, що я відписала будинок не тобі чи Ростиславові, а Любкові? Ти маєш гарну квартиру, а він, бідний, змушений був віддати свою тій мавпі, з якою розлучився, і тепер підночовує то там, то сям. Мені його дуже шкода, бо, на відміну від Ростика, він — вирозумілий, працьовитий хлопець. Та й Сидорко наполіг, бо ви будувалися не так на мої, як на його гроші. Ми з ним збиралися на схилі віку повернутися додому, але там у вас весь час якісь авантури. Сидорко повів: «Нема, Улянко, жодної гарантії, що та вар’ятська влада не віддасть Україну Москві», — й роздумав повертатися. Забажав, щоб вілла дісталася комусь з Красників. А тут зголосився Любко — сестринець, без житла, й він…

— Я, тето, також без житла! — перебила її Софія і розповіла, як обдурив її Ростик.

— Я не знала, котику! Направду не знала! — заголосила Уляна, але якось нещиро, з пересадою. — Сидоре, кохасю, ти чуєш, що визброїв Ростик? Мені писали, що він «заощадив» собі на будові не одну тисячу доларів, а я не вірила!..

— Ви ж знали, що після розлучення Ростик перебрався в мою квартиру!

— Знала, що перебрався, але мені ніхто не казав, що ти її подарувала. Ми з Сидорком гадали, що він там замешкує тимчасово, до від’їзду в Словаччину!

— Що ж мені тепер робити?