Неля Шейко-Медведєва - Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки

І він знову вгадав її думки:

— У європейських країнах чимало людей живе так…

«Рай затісний для трьох», — згадався Євгенії вислів вужа, і вона подумки доповнила його: «А в пеклі можна жити й учотирьох, і вдесятьох… Але я не витримаю пекла з людьми, які замовили мені пончики, бо вони вже майже чорні, вже нема сенсу їх виймати…»

— Женю! Ти ж мудра, добра… Мусиш зрозуміти, що це… достойний вихід. Достойніший за розлучення…

«Треба сказати їм, що я ненавиджу їх обох. І вигнати з квартири! На закрайки! До левів і тигрів!» — подумала Євгенія і пожалкувала, що вчасно не вийняла пончики й не кинула їм: подавіться, падлюки!

— Ну чому ти мовчиш? Скажи бодай щось, — подала голос Ліліт, тобто Андріяна. Але краще б вона мовчала. Бо шовковий, з вузликами докору голос суперниці видався Євгенії гострішим за скальпель. Їй здалося, що вона лежить гола, беззахисна на операційному столі, а «дияволиця» без наркозу шматує їй тіло, сягає її почорнілого від ненависті й жалю серця, з насолодою вилущує його. А з нього струмує не кров, а найогидніша лайка, до якої вона ніколи не опускалася, ба, навіть не підозрювала, що в її серці накопичилося стільки мерзенних слів. «Повія… Бля… Су…» Хотіла мати обох, рвалася до іншого родинного вогнища. І дорвалася. «Євочко! Пригости мене кавою. А ще намасти мені тіло запашними маслами й відпровадь до Адамового ложа!» — знову з садистської насолодою роздряпуючи, розриваючи нанесені їй рани і конаючи від болю, подумала Євгенія, в надії, що кров її вибухне й заллє волохаті, ікласті пики ошуканців.

— Єво! Не мовчи! Прошу тебе! — підвищив голос Адам.

«Я вже не Женчик. Вже Єва. Недорікувата, покірлива прислужниця? Треба сказати їм щось таке, щоб їм вуха зів’яли! Очі на лоб полізли! Щоб вони закричали криком мого серця!» — подумала Євгенія і вхопилася голіруч за гарячі дужки каструлі, щоб припекти рани серця опіком пальців.

І засичавши від болю, несамохіть озирнулася. Адам сидів, поклавши руку, колись таку любу їй, на рамено «дияволиці» і нетерпляче чекав від неї — немолодої, самотньої, але «доброї і мудрої», зручної для себе (лише для себе!) відповіді.

«Ти переступив межу і тепер мусиш назавжди зостатися з нею!» — знову ж таки подумки присудила Євгенія і… вихлюпнула йому в обличчя половину того, що було в каструлі. А друга половина дісталася дияволиці, котра хотіла затулитися руками, але не встигла… Разом з пончиками, яких їй праглося…

Вони кричали навперейми так, що дзвеніли шибки й погойдувалася люстра:

— Виклич лі-ікаря! Лі-і-ікаря! Лікар-ря-я!

Але це вже її не обходило, бо вона зосталася за межею, а Бог, до якого вони волали, був на її боці.

Вона кинула каструлю їм під ноги. Ні, не каструлю, а своє спустошене серце — і вийшла з кухні. Скинула з тумбочки телефон, висмикнула провід, розтоптала слухавку, підперла тумбочкою, на якій він стояв, кухонні двері: «Це межа, за якою ви нарешті будете жити лише вдвох, по правді, не озираючись на інших, піклуючись один про одного», — і пішла в майстерню. Поскидала зі стін на підлогу всі свої «memento mori», а зі столу — засушені квіти й розтоптала їх, з майже оргазматичною насолодою вслухаючись у хрускіт скла й несамовитий лемент, що долинав з кухні. Далі пішла в кабінет Адама, пробігла поглядом останній непрочитаний аркуш:

«Не сердься! Можливо, я трохи згустила барви… не для того, щоб принизити тебе… лише продемонструвати, як далеко відстоїть сучасний Адам від свого праотця… еволюцію Адама, яка відбулася завдяки зусиллям двох жінок. Перша спонукувала весь час перебувати «в тонусі», а друга допомагала йому розслабитися… з одною він почував себе рабом, з іншою — царем… з однією завойовував нові Сади, з іншою плекав…

Підозрюю, що Отець, прогнавши Адама, перестав опікуватися ним — знав, що ті дві жінки, змагаючись з ним і за нього, довершать процес чоловікотворення… відшліфують як вода й абразив недорікувате першостворіння…

До чого це я веду? А до того, що Адамові, аби бути щасливим, потрібні обидві. Бо Єва без Ліліт — що юшка без солі, а Ліліт без Єви — що сіль у рані.

Лише втрьох вони…»

Не дочитавши, кинула аркуш на килим і розтоптала його, мов вужа, бо саме завдяки йому Єва спокусила Адама, котрий зовсім не змінився! Хіба що навчився прикидатися і брехати!

А ті кричали і кричали, але їй це не боліло, бо вона не мала серця. Воно зосталося там, на кухні й уже, мабуть, охолодилося…

Вийняла з шухляди пачку доларів, понесла їх у майстерню, поклала в торбинку, без поспіху переодяглася.