Неля Шейко-Медведєва - Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки

Аж тепер, завдяки ревнощам, я зрозуміла, що вони потрібні мені! Обоє! І як коханці, і як суперники! Аж тепер до мене дійшло, що боязка, пришелепкувата Єва перехитрувала мене! Не забоялася ні гріха, ні смерті задля того, щоб відлучити Адама не лише від мене, але й від Отця! Обтяжила чоловіка численним потомством, щоб, плекаючи його, він не згадував ні про мене, ні про Нього!

Але, незважаючи на це, він згадує, бо йому також, щоб завойовувати світи, потрібна суперниця. Єва також не забула мене. Й вона не від того, щоб позмагатися зі мною (не за владу над світами, а за Адама!), довести мені, що вона, смертна, тепер є дужчою за мене, безсмертну, бо він кохає лише її, слугує лише їй та її виплодкам!

Я потрібна їм обом, як вогонь, що, зігріваючи, обпалює! Як пристрасть, як ревнощі, як спонука до борні, завдяки якій вони з напівзвірів стануть істинними людьми: чоловіком і чарівною жінкою!

Я все дужче й дужче рвалася до них, зі свого Саду, осяяного Отчим вогнем, до їхнього малого вогнища, їхньої смертної челяді, до тих нечисленних звірів, яких вони впокорили не Божим, а своїм словом. І водночас боялася зустрічі з ними — істотами, які ціною життя вічного пізнали щось таке, чого не знаю я, й можливо, так змудріли, що я вже не зможу перевершити їх.

Якось мене повело до яблуні, з якої Єва зірвала заборонений плід. Там було лише декілька дрібних, зелених яблучок. Вуж, що, згорнувшись, дрімав під деревом, сказав мені, що їх не варто їсти, бо вони вже не мають чудодійної сили, і я повернулася в свою печеру, подумки дякуючи Отцеві за те, що Він уберіг мене від спокуси.

Проте моє поривання до грішників не прочахло, а навпаки, стало нестерпним. І однієї ночі, коли мої звірі поснули, я покрадьки вийшла з печери й побігла до брами, яку з часу нашої з Адамом з’яви в Саду охороняв ангел з вогненним мечем. Я хотіла попрохати його, щоб він випустив мене на одненьку мить — перебачитися з Адамом і Євою. Але ангела там не було! І брами також! Я озирнулася на Сад і побачила над ним, завжди теплим, погідним, велетенську чорну хмару, з якої випорскували блискавиці, й збагнула, що на землі нема раю. І ніколи вже не буде…»

Задзвонив телефон у передпокої і на столі. Євгенія знехотя урвала читання, підняла слухавку. Знову Адась.

— Серденько, у нас є шампанське?

Голос бадьорий, щоб не сказати бадьористий.

— Ні, лише коньяк і горілка, — відказала Євгенія.

— Я куплю. Яке тобі більше посмакує, «Артемівське» чи «Кримське»?

«Чому він аж так клопочеться? Мабуть, друг — крупна шишка», — подумала Євгенія і, заледве стримуючи роздратування, викликане чудною писаниною, відповіла:

— Мені однаково. Я питиму горілку.

— З пончиками? — розсміявся Адась, але якось натужно, не так, як завжди.

— А чом би й ні? — сухо відгукнулася Євгенія, аж тепер згадавши про вчинене тісто.

— Як знаєш! А ми хочемо шампанського, — безтурботно промовив Адась. — Будемо десь за годину. Цілую.

«Чому я нервуюся? — поклавши слухавку, подумала Євгенія. — Ну, прийде якийсь — і піде… Написала щось там якась там… Не Адасеві, ні! Адась, можливо, й стрибав час від часу в гречку, проте тут же вихоплювався з неї. Він не зміг би дурити мене впродовж п’яти років. Тому що, попри все, йому було добре зі мною. Було й буде. Жодна Ліліт не зможе зруйнувати наш шлюб, бо ми з ним, як одна душа».

Підійшла до канапи, взяла останній аркуш: читати — не читати. З одного боку, кортіло дізнатися, як зустріла біблейська пара неочікувану гостю, а з другого… Треба приготувати пончики, причепуритися, потелефонувати Андріяні, що композиція не вдалася і узгодити з нею задум іншої… А дочитати можна й пізніше, після того, як Адась скаже, кому це писано…

Пропікши поглядом останню слово: «Цілую», поклала аркуш на стіл. Підмалювала в прихожій вуста, причесала волосся. Потелефонувала Андріяні, але та не відгукнулася (в неділю вона зазвичай вимикає телефон). Перенесла всі квіти й рамку в свою майстерню, вийняла з комірки варення з пелюсток руж і почала виформовувати пончики, поспівуючи улюблену пісню Адася «Не всі тії та й сади цвітуть, що весною розвиваються…» й позираючи на клени за вікном. Сонце сховалося за хмару, й вони якось ураз пригасли, небо посіріло-побуріло, так наче в раї, що на небі, також закінчилося літо й запала осінь.

«Треба завтра купити нову парасольку, бо от-от почнуться дощі — смутні, затяжні, а у старій погнулися спиці», — подумала Євгенія і, вийнявши найбільшу каструлю, налила в неї майже до половини олії, додавши до неї смальцю. Як тільки жир забулькав, вкинула в нього з десяток пончиків… І тут тричі теленькнув дзвінок. Адась! Серце Євгенії, впокорене піснею і звичною роботою, відповіло на його безтурботне «телень» гулким, набатним бамканням.