Неля Шейко-Медведєва - Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки

Цієї ночі мені снився Женя в обшарпаному одязі й наче в тюрмі. Якщо він завтра не з’явиться, я піду лісом до кордону, щоб солдати затримали мене і відвели на заставу. Мені, звісно, дістанеться і від майора, і від мами, зате я дізнаюся, що з ним, а то й побачу його.

Мама розмовляє зі мною крізь зуби: медсестра, яка ставила Богданові крапельниці, донесла їй, що я заходжу до нього.

— Ти поводишся як повія! — сказала вона і дозволила мені дружити лише з Толею. А я сказала, що я вже доросла й «дружитиму» з усіма цікавими хлопцями. Вона третій вечір не ходить на танці й телефонує Кривому з автомата, що в холі.

Санітарка показала мені стежку, що веде до кордону.

Мені не вдалося стати порушницею кордону, тому що в неділю, коли ми з мамою грали на спортмайданчику в волейбол, з’явився Женя. У військовій формі! Яка йому шалено личить! Привів солдатиків на дружній матч з «сердечниками». Побачив мене і розцвів, а мама, навпаки, кинула м’яч і, обхопивши мене за талію, повела зі спортмайданчика. Женя наздогнав нас і сказав мамі, що хоче поговорити з нею.

— Відійди! — наказала мені мама, і я відійшла, але недалеко, відтак, майже все чула:

— Почему вы запрещаете вашей дочери встречаться со мной?

— Дайте їй спокій! Ви дорослий мужчина, а вона дитя!

— Я советский офицер. Коммунист.

— Хоч член політбюро! Ви вже тут не одну звели…

— Я люблю ее и хочу на ней жениться!

— Овва!

— Хоть сегодня.

— Де ж ви збираєтеся жити? В цьому напівселі чи в казармі? А може, вам закортіло в Київ?

— Не надо меня оскорблять! Я этого…

— Їй ще вчитися і вчитися…

— …я подожду…

— Сім років?

— Почему семь? Через два года она закончит музучилище…

— Їй ще два роки навчатися в школі і п’ять в інституті. Лише тоді я дозволю…

— В школе? Она сказала…

— А то не видно!

— Я подожду!..

— Еге! Наволочившись тут з іншими?

— …будет единственной…

— …чорта з два!

— Вы не можете запретить мне!..

— Я подам заяву, що ви спокушаєте неповнолітню…

— Она тоже любит меня, и поэтому…

— Що ви тямите? Для вас кохання, це… Знайдіть дорослу… і не чіпайте мою… Вона в мене одна, і я не допущу!..

— Увидим! — відказав Женя і помахав мені рукою: — До встречи, Звездочка!

Дорогою мама не промовила й слова, зате в номері закотила таку істерику, що… «Смаркач! Як він розмовляв зі мною? «Советский офицер! Коммунист! Она меня тоже любит!» Вона всіх любить! Не перебирає! Таке в мене лікування! Якщо я бодай раз побачу біля тебе його чи якогось іншого, — негайно відправлю додому!»

І знову довго плакала в ванні…

А я так і не заснула. Думала про себе, про них. Як їй пояснити, що я не повія, бо повії нікого не кохають, а я їх справді кохаю і не хочу ні з ким розлучатися? Як їй розтлумачити, що я не зможу «дружити» лише з Толею, знаючи, що страждає Богдан, Арсен, що Женя з відчаю може податися до котроїсь із тутешніх дівчат?

Я не хочу вибирати когось одного! Не хочу заміж! Хочу, щоб мене кохали всі!

Якщо я зостануся, мені доведеться повсякчас брехати, викручуватися, сваритися не лише з мамою, але й з ними, бо кожний хоче бути єдиним, а це неможливо…

Вранці я сказала мамі, що хочу повернутися в Київ. І вона, як не дивно, зрозуміла мене й навіть похвалила: «Ти виявилася розумнішою, ніж я гадала…»

«Це зречення чогось одного заради всього назавжди визначило долю цієї, без сумніву, сильної жінки», — подумала я, закривши зошит, і поцікавилася подальшою долею її обранців.

— Мама дозволила мені попрощатися з усіма, крім Жені, — сказала Зоряна. — Прощання ці були несподіваними для них і вже тому дуже драматичними, щоб не сказати більше. Я поїхала не додому, а до бабусі, в Житомир. Після лікування туди ж приїхала мама, і ми повернулися до Карпика вдвох. І вже наступного дня я отримала листи від трьох хлопців на адресу подружки. Згодом відгукнувся і Женя: вивідав нашу адресу в санаторії. Перший лист потрапив мені в руки, а два наступні перехопила мама, й на її прохання майор домігся, щоб сякого-такого старлея перевели служити в Сибір. Але й звідтам він писав мені — спершу на адресу тієї ж подружки, а згодом на Головпоштамт, до запитання.

Доля хлопців склалася по-різному. Богдан через два роки помер, і його мама вислала мені понад десять музичних творів з «Присвячую Зорі». Їх сьогодні виконують на конкурсах молоді скрипалі.

Арсен, закінчивши семінарію, прийняв постриг, закінчив духовну академію. Зараз він викладач Київської семінарії й один з найуспішніших помічників патріарха. Мій духівник і порадник.