Неля Шейко-Медведєва - Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки

— Покладіть собі сахарку! Вам він не завадить! — і почала хвалитися цьогорічним врожаєм жерделів…

Костя виніс з будинку велику шкіряну течку, вочевидь, батькову, й, поклавши її на стіл, сказав:

— Ма, приготуй мені, будь ласка, каву.

Люда підхопилася:

— Заварну чи розчинну?

— Заварну, — відказав він. Мати побігла готувати каву, а він вийняв з течки кільканадцять малюнків олівцем, декілька невеликих акварелей і одну картину, написану олійними фарбами… й оправлену в сріблясту рамку.

Вечір… На небі зайнялася перша зоря, і дівчина в голубуватому напівпрозорому платтячку простягла до неї руки.

«Це ж Толина робота!» — попервах подумала Зоряна, але придивившись, збагнула, що ні. Сюжет був той самий, але барви інші — живіші, прозоріші… Й акварелі, на яких була зображена зеленоока дівчинка з пишною косою, також були… чарівнішими, талановитішими… Їй хотілося дивитися на них довго-довго, як у дзеркало, що повертає не так молодість, як свіжість вражень від життя, яскравість переживань.

Хлопець мовчки стояв у неї за спиною. І вона також мовчала, бо що тут скажеш? Він приніс їй те, що малював потай від матері, — батькову королівну, його перше й, можливо, єдине кохання, котре занапастило його замість того, щоб вивести на стежину якщо не слави, то принаймні визнання… Тому що тату забракло впевненості й віри у себе…

— Ну, що скажете? — запитала, вийшовши з кавою, Люда.

Зоряна накрила акварелі малюнками олівцем: будинок, оповитий диким виноградом, портрет Толиної матері, сліпого вітчима намальовані майстерною, вже твердою рукою.

— Гарні роботи! — відповіла Зоряна й звернулася до хлопця: — Я можу запропонувати тобі роботу в моїй фірмі.

— У Донецьку? — поцікавилася Люда.

— Ні, в Києві.

— У Києві?… — розчаровано протягла жінка. — Де ж він житиме? Там квартири, кажуть, ще дорожчі, ніж у нас.

— Якщо дійдемо згоди, квартиру йому оплачуватиме фірма.

Люді це сподобалося, а хлопець сказав:

— Я хочу вступити в художній інститут.

— Цього року ти вже не вступиш — треба підучитися. Але не в Донецьку, а в якого столичного метра. За рахунок фірми.

Люда схвально закивала головою.

«Боїться, що син провалиться без грошей, без «блату» і також почне попивати», — здогадалася Зоряна й запитально зиркнула на хлопця.

— І що ж я робитиму у вашій фірмі? — скептично підсміхнувшись, запитав він.

«Вочевидь, витрактував мою пропозицію як милостиню», — подумала Зоряна і сухо поцікавилася:

— Тебе влаштує посада мого референта, тобто помічника… з загальних питань?

— Тобто? — запитав Костя.

— Куди пошлють! — відрізала Зоряна.

Люда посмутніла й запитала згірчено, понуро:

— І що ж він там у вас зароблятиме?

— Перші три місяці тисячу, а там побачимо.

— Гривень? — не зрозуміла жінка.

— Та ні, доларів.

Люда вражено зойкнула й присіла на лавку.

— Ми — солідна фірма, — пояснила Зоряна. — Це — найнижча платня для працівників з вищою освітою. Якщо покажеш себе — отримаєш посаду менеджера й зароблятимеш удвічі більше.

— Канєшно, справится! — вигукнула Люда. — Він у нас толковий, беручкий! — і звернулася до сина: — Може, поїдеш, сину? З боргами розрахуємося, будиночок підлатаємо, а ти колись на цьому місці новий побудуєш!

Костя притакливо схитнув головою і спитав Зоряну:

— Коли приїхати?

— Якщо добре водиш машину, можемо вирушити прямо зараз, а ні — завтра, бо я дуже втомилася, мушу відпочити.

— У нас? — розгублено пискнула Люда.

— Ну що ви? Я маю номер у готелі!

— Поїдемо зараз, — сказав Костя. — Ввечері їхати легше — машин мало…

— Збирайся! — закомандувала Зоряна і звернулася до Люди: — За умови, що ви не скажете батькові, що я навідувалася і що хлопець працюватиме в моїй фірмі.

— Не скажу! — зраділа жінка. — Христом присягаюся, що не скажу!

«Не скаже вона… Навіть під гіпнозом не признається, кому доручила свого одинця», — подумала Зоряна.

— Костя знайшов роботу через Інтернет. І платитимуть йому попервах п’ятсот доларів. А де саме — ви не знаєте.

— Та не питатиме він! — вигукнула Люда. — Йому аби на пиво з горілкою гроші були!

Костя кермував управно, як досвідчений водій, і Зоряна швидко розслабилася. Відкинула крісло, заплющила очі й побачила себе амазонкою, яка мчить на баскому коні… Степом, степом, до милих серцю пагорбів з золотими куполами. А що квилить зорям той степ, п’яний від безсилля перемінити свою долю, хіба не однаково? Лежачого чують лише лежачі… Успіху домагаються лише ті, що впродовж усього життя рвуться увись. І не дозволяють ралові — житейським обставинам — переорювати свою долю. І кохання також!