Неля Шейко-Медведєва - Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки

Збагнувши це, я вирішила навідатися до тебе в день народження Сашка й відкритися тобі. Прилетіла в Київ, поговорила по телефону з Химичем. Він сказав, що не зможе зустрітися зі мною, бо перед очима йому стоїть Сашко, і він хоче пам’ятати мене Сашком. Розтлумачив, де похована Галя, і признався, що і приятель його там… упокоївся. Відтак, я вирішила спершу віддати шану мертвим, а вже потім навідатися до тебе… Не знаю, що спонукало тебе прийти на кладовище саме тоді, коли там була я: Бог напоумив чи Химич нараяв, але… добре, що ми зустрілися не вдома. Поглянули одна на одну й розминулися, тому що там, біля Сашкової могили, я вповні збагнула, що в нашому шлюбі чоловіком була ти, а я вдовольнялася роллю догідливої, полохливої жіночки… Збагнула, що ми вже не рідні, а можливо, й ніколи не були рідними. Усвідомила, що ти не зрозумієш мене, не вибачиш мені й навіть не виявиш бажання побачити Улянку. Хіба що запитаєш: «Де гроші?» З презирливою міною кинеш: «Ну, і як тебе кличуть тепер?»

Відповідаю: кличуть мене Олесею, але прізвище в мене інше. Замешкую не в Москві, а в Україні. Гроші вклала в бізнес, який процвітає. Маю доню, яка любить мене над усіх. Коли Галя поїхала в Київ, я пояснила їй, що мама Галочка не повернеться до нас, бо в неї старенька тітка, зате я назавше зостануся з нею і буду їй відтепер мамою… На це вона пригорнулася до мене і сказала: «Ти й була мені мамою. А також Сашулечком».

Нині я просто мама — найласкавіша, найвродливіша, найщасливіша…

Щиро дякую тобі за те, що ти народила Улянку! Зичу й тобі щастя та гараздів! Ти сильна. Доможешся свого. Олеся».

Чайник зачортихався. Холодильник застогнав… Сутінки поприлипали до вікон, захихотіли: «Олеся… Олеся…» «Швидка» зайшлася криком (привезла якусь… на прю зі смертю). Білявка в чорному молитовно склала руки перед порожньою ямою. Волосся зашаруділо на голові.

— Та що ж це? — промимрила Вікторія. — Виходить, що я вийшла заміж… за бабу? Що десять років любилася з бабою? — і розсміявшись, змела зі столу листки, списані дрібним, жіноцьким почерком. А вслід за ними все, що було на столі: цукерничку, чай, хлібницю. Тупо проказуючи «З бабою! З бабою!», розбила об батарею кришталеву вазу, пнула холодильник, перекинула чайник з кип’ятком, побила об край стола всі чашки й тарілки, які потрапили їй під руки, й загукала до тиші, що шаснула за шафку: «Може, й мені треба лягти під ніж? Щоб стати чоловіком для Олесі?»

Впала знеможено на табурет і забасувала: «Ха! Ха! Ха!» А нареготавшись, тоненько заквилила: «Сашо! Ходи-но сюди! Покажися мені, сильній! Поцілуй мене, мужню-ю! Улянко, де ти сховалася? Біжи хутчій до мами, бо якщо знайду, відлупцюю…»

Наплакалася, наголосилася донесхочу й подалася в кладовку — шукати шнурок.

Знайшла… І, розбивши ополоником шибку, викинула надвір…

А через два місяці продала будинок і перебралася до Химича, в якого під час пологів (в іншому «храмі») померла дружина: доглядати сиріт. А може, й удівця.

Ввімкнувши телевізор і втрапивши на якийсь «ток», я тут же плигаю на інший канал: мене нудить, коли так звані «зірки» (а по правді — метеоритні «дощинки», а то й осколки фужера, розбитого під час буцімто світської тусні) вихваляються «Києву й селам» своїми примхами чи вавками на причинному місці. Але однієї п’ятниці, потрапивши на «ток» «Двоє за чашкою чаю» (де другою з двох була телеведуча Валерія (Лєрка), а першою — Зоряна К.), я не лише витерпіла їхнє «токування» (вірніше, пікірування, закамуфльоване найчемнішими «вибачте — перепрошую» та зефірними посмішками), але й записала його на відео. Чому? Свого часу я трохи приятелювала з Ірусею — мамою Зоряни, жіночкою сліпучої вроди, третьою дружиною мого родича — кривого на одне око, трохи горбатого й абсолютно безталанного підприємця, який закохувався винятково в молодих красунь, котрих називав «зеленими соточками», тоді як всіх інших жінок — «потертими гривнями».

Забігаючи наперед, скажу, що Іруся обожнювала його цілих п’ять років і зосталася йому вірною навіть після того, як він залишив її заради свіжої «соточки». Але менше з тим, оскільки тепер він (за гріхи свої!) ледве совається з паличкою і кожну копійку поціновує як сотку.

Зорянці (Ірусиній доні від першого чоловіка) на час нашого знайомства заледве виповнилося чотирнадцять років, і ні її мама, ні, тим паче, я й гадки не мали, що колись вона буде зіркою першої величини на столичному небі. Якось (також за кавою) Іруся, пригасивши голос, сказала: «Може, хоч ти поясниш мені, чому до моєї малої липнуть не лише хлопці, але й старші чоловіки, причому здебільшого сановиті й багаті? Що в ній такого? Зграбна, миловидна. Але є й зграбніші, й вродливіші. Ні особливого розуму, ні помітних талантів. Добре вчиться, проте без захвату. Трохи танцює, трохи співає, трохи грає в шахи й волейбол. Не малюється, не ходить напівголою, не біснується по дискотеках, не кокетує. Чим вона їх приваблює?»