Неля Шейко-Медведєва - Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки

У чесного, правдомовного Сашка була ще одна сім’я! Невже у фірмі ніхто не знав, що він любиться з секретаркою? Що має від неї дитину? Тетяна знала, бо ж недаремно кричала: «Втік від тебе! Втік! Втік!»

А стара, ні про що не здогадуючись, тимчасом підливала олії у вогонь:

— Правда, смачний узвар? Це зі своїх яблучок-груш! Три роки тому Сашко той купив Галі дачку з садом, щоб Уляночка свіжим повітрям дихала, фрукти без «хімії» їла…

«Дачку купив Галиній донечці, а від моєї й сліду не зосталося. Пішла зі світу нехрещеною, безіменною, не спізнавши ні материнської ласки, ні тепла батькової руки», — з палючим, заздрісним жалем подумала Вікторія і, покусуючи край кухля, запитала (не так стару, як себе?):

— Де ж тепер… дитина?

— Я вже казала вам: у Москві, в подруги. Вона днями заходила до мене…

— Подруга?!

— Еге. Сказала, що з Уляночкою все гаразд, що вона щаслива. Грошей дала. Обіцяла дзвонити.

— Білява? В чорному плащі, чорному капелюшку?

— Так. Ви знаєте її?

— Бачила якось… А той… батько Улянки… не навідувався?

Стара зітхнула.

— Ні. Навіщо я йому здалася?

— Казали, що він також полетів з ними в Москву.

— Та, наче, ні. Галонька якось потелефонувала мені звідтам, а мала вихопила в неї телефон. Похвалилася, що їй цікаво там, але вона скучає за Сашунею…

— А скільки рочків їй тоді було?

— П’ять. Цієї осені в школу піде. На чужині, при чужих людях, — захлипала стара.

«Ну, годі з мене!..» — подумала Вікторія й підвелася, так і не скуштувавши чаю. — Дякую вам… за правду…

— Постривайте! Я ж маю одягнутися.

— Навіщо?

— Щоб на гробки поїхати. До Галоньки.

— Не сьогодні, ні… Я дуже поспішаю! У мене нарада о десятій…

— А коли? — жалібно протягла стара.

— Завтра! — кинула Вікторія і метнулася до виходу, знаючи, що більше ніколи не переступить поріг квартири, де Сашкові було добре… без неї.

Поверталася додому пішки. Тяла підборами тротуар, аж іскри порскали. Серце знемагало від ревнощів і образи, а думки були хоч і хаотичними, але холодними й прозорими, як осколки фужера, який чоловік розбив на весіллі, випивши шампанське:

— Сашко дуже дбав про коханку…

— Непривабливу, хворобливу секретарку…

— Коли я вмирала в «храмі життя», він уже мав доньку… Або сподівався мати…

— Прикидався, що кохає. А може, й кохав. Обох?

— Продав фірму і відправив родиноньку в Москву, бо потерпав за них…

— З грошима чи без?…

— Убили його тут, в Києві… Найвірніші, найчесніші друзяки. В усіх — куплені алібі.

— Секретарку поховали самі… Без сторонніх людей. З вдячності за те, що та допомогла їм «розкуркулити» Сашка? Чи забоявшись розголосу, на вимогу «сестриці».

— «Сестриця» щось знає про них. Можливо, й сама якимось боком причетна до злочину…

— До слідчого піду, проте, не сьогодні, а коли все обміркую, все зважу. А може, й не піду. Яка різниця, хто вкоротив життя брехунові? Хто запопав його гроші — дружки чи «сестриця»?

— У нього була дитина. Дача за містом. Сад. А я порожня. Я дуплаве дерево. І вже нікого не матиму… Лише будинок, по вінця наповнений тишею.

— Не запалю в ній жодної свічки!

— Не помолюся за нього, двожона клятого!

— Добре, що вони його вбили!

— Шкода, що правда відкрилася аж за рік…

— Я не плакала б… Здала б одну кімнату симпатичному студентикові. Або відкрила бордель для начальників! І щодень вечеряла б в ресторані!

Дісталася своєї садиби. Почула в себе за спиною волання «швидкої» і підсміхнулася.

— Кричи! Тужся! Дужче! Ще дужче! Проте, намарно, бо тепер я нікого й нічого не боюся… І могилу його не шукатиму. Нехай зотліє там, куди його зарили… Сам-один… Без коханки… Щоб Гальчина дитина не знала, де знаходяться грішні кості її «Сашунчика».

— Й оголошення розвішувати не буду! Дивитимуся щодень з вікна (жива! здорова!) туди, де ви, справедливо розділені-розлучені, всіма забуті, обертаєтеся на порох…

— І розчісуватиму косу, яка ще довго не посічеться, не посивіє, і якщо хтось з вас спробує озватися до мене — прокляну!

Вийняла ключ від хвіртки майже спокійна, зосереджена на одному бажанні: жити без страхів, без журби, без сподівань. Просто жити, як за водою пливти… Тріскою. Стружкою. Опалою пелюсткою. Милуючись хмарами. Цілуючись з садом. Перешіптуючись з хвильками…

Або купити собаку. Крихітного той-пуделя, вкритого тугими сріблястими кучериками, теплими, аж гарячими. Щоб засинав, притулившись до неї, так міцно, щоб вона навіть уві сні чула постукування його малесенького живого серця. Чи великого вайлуватого сенбернара, щоб, лежачи на килимку біля ліжка, хрипко гарчав на привидів, якщо ті закрадатимуться в спальню…