Неля Шейко-Медведєва - Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки

Я спершу не повірив їй. Думав: перекидає свою провину на тебе. Домігся, щоб мене пустили до тебе. А ти… Навіть зараз мені боляче згадувати, як ти — бліда, вимучена, але напрочуд гарна, благала, щоб тобі не показували малу, бо ти задушиш її. Я запитав медсестер: «Чи можливо це?» Вони відповіли: «Цілком!» — й «посолодили» мені гірчицю перцем: описали, як ти проклинала нашу дитинку, як прагнула будь-що позбутися її. Показали мені те маленя — синє, але гарнюнє, чорнобривеньке, на тебе схоже. Я подумав, що навряд чи ти — розважлива, самолюбна — ризикнеш убити його, але будеш йому… гірше мачухи. Побіг додому за грошима і… погрозами, підкупом домігся, щоб мені віддали дівчинку (коли та підправилася), а також виписали довідку, що вона народилася мертвою. Я привіз її до Галі Соломченко — вона кохала мене так, як уміють кохати лише невродливі жінки, — мовчки, без надії, тому прийняла моє дитя з радістю. Я купив малій свідоцтво про народження, в якому матір’ю була названа Галя, а в графі «батько» був прочерк. Сама розумієш, чому…

І розпочалося в мене нове — приємне і, водночас, ненависне життя на дві сім’ї: в одній — кохана донечка, в іншій — кохана дружина. Брешу: я вже не кохав тебе, але й полишити не міг. Чому? Бо, з одного боку, мені було шкода тебе, таку впевнену в собі і таку беззахисну. А з другого… просто не знав до пори до часу, де мені жити і як…

Я мало не щодня забігав до Галі, тулив до себе дитя, і мені здавалося… що воно моє і тільки моє, що це я народив його в муках… Шалено шкодував, що не можу самотужки вигодувати, що молоко, яке йому привозять, не моє, а куплене в молоденької породіллі. Водночас мало-помалу втрачав охоту до тебе як жінки. І не лише до тебе, але й до всіх без винятку жінок… Щоб збадьорити в собі мужчину, я купував «Віагру» й інші стимулятори, але з часом вони перестали виручати мене. Й одного дня, за рік до моєї смерті, я зрозумів, що не хочу бути чоловіком. Хочу стати жінкою! Хочу, щоб моя доня називала мене не Сашком, а мамою!..

Я звірився Галі, й вона… зрозуміла мене, пообіцяла, що допоможе мені… У неї в Москві була подруга, яка працювала в знаменитого професора, який успішно провадив операції, що змінювали стать… І я полетів у Москву й домовився про операцію. Галя — вірна подруга, вже на той час знала, що в неї пухлина, що їй конче треба оперуватися, але не призналася мені, щоб не сплутати мої плани. Дуже хотіла, щоб в Улянки, яку вона щиро любила, була справжня мати… Відтак, занехаяла себе задля мене й дитини… Призналася мені, що слабує, лише тоді, коли чоловік Сашко Решетняк, якого вона кохала, вмер на операційному столі, щоб воскреснути жінкою, матір’ю, сестрою. Я благав (тепер уже благала), щоб вона негайно лягла під ніж, й вона згодилася, але лікарі сказали: «Пізно». Я хутко одужував(ла), моя сестра, навпаки, танула на очах і рвалася в Київ, щоб померти на батьківщині, в рідному місті. Доручила мені опікуватися Улянкою і полетіла в Київ. А я доручив її Химичеві… Лише він знав, що я полетів у Москву й навіщо, але мовчав, бо присягнувся дітьми, що не зрадить мене…

А тепер, коли найважче ословилося, скажу про лжемогили. Першу, дитинчину, я опорядив, власне кажучи, щоб показати тобі, коли ти одужаєш. Сподівався, що побачивши її, ти розчулишся, заплачеш за своєю кровинкою, за своїм зернятком, якому не судилося прорости. І тоді я признаюся, що дитинка жива, принесу її додому й покладу біля твого серця. Але не вдалося… Ти не схотіла навіть помолитися за бідну нехрещену душу, а повернувшись додому, забажала продати будинок й замешкати в якомусь іншому районі. І я вирішив, що ніколи, за жодних обставин не скажу тобі, що наша дитина жива й зростає.

А мені могилу облаштував Химич. Коли він поховав Галю, йому спало на думку, що його найвірніший друг — Сашко Решетняк — також помер… І він поставив йому пам’ятничок на тому місці, де була лжемогилка дитинки. Щоб було куди приходити в поминальні дні, чи, як кажуть на Львівщині, звідкіля він родом, під час «задушок» — молитися за мою душу, бо хоч я і живу, але в мене тепер інша — жіноча — душа. А та, чоловіча, побратимська, відійшла до Бога.

Це справді так. Зараз я відчуваю себе не Сашком Решетняком, а наче його сестрою — молодшою, вродливішою за нього, кокетливою чепурухою, котра хоч і згадує про свого передчасно померлого на операційному столі брата, проте без сліз, так, наче той брат відійшов, ще будучи дитиною. Мене мучили лише спогади про тебе. Я відчувала себе винною перед тобою, усе ще рідною мені. Я знала, що ти нервуєш, хвилюєшся, виглядаєш мене, і не раз поривалася подзвонити й сказати тобі: «Не чекай його, бо він справді помер. Шукай собі стовідсоткового чоловіка…» Але мені бракувало духу, бо, вочевидь, в мені змалку жила жіночка — поступлива, нерішуча, сентиментальна, яка над усе прагнула жити «за мужем» і народжувати йому діток. Я повсякчас змагався з нею, героїжився, прикидався дужчим і відважнішим, ніж був насправді, й урешті-решт таки подолав її… Щоб стати справжньою жінкою — безстрашною, енергійною, відповідальною…