Неля Шейко-Медведєва - Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки

Прокинулася запівніч: де ж чоловік? Потелефонувала його найближчим приятелям, але ті, вочевидь, перед сном повимикали телефони, тому що ніхто з них не відповів їй. Телефон чоловіка також німував, наче хтось його випотрошив чи розчавив… Саме їхнє одностайне глухе мовчання підказало їй, що з чоловіком трапилося щось непередбачуване: може, аварія, а може… не доведи Господи, щось гірше…

Насилу дочекавшись ранку, вона побігла у районний відділок міліції: «Чоловік уперше за десять років не ночував удома. Телефони мовчать. Шукайте!» Й почула у відповідь: «Не журіться, дамо! Сам повернеться не сьогодні, то завтра. Тридцять п’ять — це вік, коли чоловіки з грошима, даруйте за правду, починають азартно толочити гречку й шукати собі клопотів під спідничками юнок». Вона заходилася пояснювати їм, що на відміну від інших чоловіків, її Сашко ніколи нічого не толочив, не шукав чогось такого, а кохав лише її і повсякчас перебував на зв’язку з нею, тобто, телефонував їй по п’ять-шість разів на день: я там і там, роблю те й те, повернуся тоді й тоді… Кричала: «Повірте мені, що жінка, навіть найтупіша, завжди відчуває, коли чоловік бреше, а коли мовить правду. Сашко нічого не приховував від мене! Казав, що брехня — це зброя слабаків. А він був хоч і невисоким, щуплим, але сильним і не по-чоловічому турботливим! Панькався зі мною, як з малою дитиною! Виконував будь-які забаганки!»

Міліціонери (заспані, з підпухлими від учорашнього пива повіками) вислухали її дифірамби зниклому хоч і чемно, проте без співчуття (схоже, їм, подібно чортам, які мають справу передовсім з грішниками, не вірилося, що на землі, а тим паче в столиці, водяться грошовиті херувими) й порадили їй зустріти блудну половину «з розумінням», тобто, обмежитися кількома ляпасами й запропонувати їй кухоль розсолу.

Від них вона кинулася до Олега Химича — Сашкового друга і співзасновника будівельної фірми «Євростиль», якою вони вдвох керували. Химич — червонощокий, губатий здоровань, саме «заправлявся» налисниками «від Тетяни» — присадкуватої, схожої на бочівку дружиноньки — вчительки молодших класів і відмінної куховарки. Побачивши її, він здивовано вигукнув:

— Ви ще тут?!

— А де ми мали бути? — не зрозуміла Вікторія.

— Як де? В Європі, а то й в Америці.

Виявляється, місяць тому Сашко запросив до себе співзасновників фірми: Химича, Павла Рибальченка з проектного інституту, Євгена Ломаку з банку, що обслуговував фірму, та Валерія Криворучка («Будматеріали»), і заявив: «Хочу продати свій пай, вірніше, три чвертки паю (одна нехай залишиться Вікторії). Причому терміново й за «живі» гроші. Хочу поїхати з дружиною в навколосвітню подорож!»

«Схаменися! — вигукнув Химич. — Яка подорож? Ми ж насилу вибили ділянку під забудову в престижному районі!» А Сашко йому: «Будуйте самі, а я втомився вибивати-заробляти! Хочу побачити світ!»

Колеги спершу відмовилися купувати пай, бо йшлося про чималу суму, та ще й готівкою. «Раз так, продам його (причому, дорожче) партнерові з Естонії!» — «добив» їх Сашко. Співзасновники посопіли-почухалися і розділили його частку між собою. Химич і Ломака взяли кредити в банку, Криворучко розплатився своїми заощадженнями, а Рибальченко віддав Сашкові коштовності тещі, яка преставилася минулоріч.

«Вони пограбували його і вбили», — збіліла Вікторія і насилу вичавила з себе:

— Вчора? Перед загодя виритою ямою?

— Перехрестися! — обурилася Тетяна. — Вони ж друзі змалку! — і поклала на свої важкі, роздоєні перса маленький, невпевнений хрест.

— Не вчора! — рішуче заперечив Химич, роздратовано відсунувши тарілку з надкушеним налисником, — А за три дні до його дня народження. — І не десь там, а в його кабінеті! В присутності головбуха і нотаріуса Миколи Сірого, який засвідчив наші угоди, а також його секретарки — Галини Соломченко, та водія Артема Шульги! Сашко склав усе в коричневу валізу, підписав Галі й Артемові, які також побажали звільнитися, заяви, потім поклав на стіл свою заяву на звільнення і пішов, попередивши нас, щоб ми до його від’їзду, ну теє… не поширювали інформацію… Оце й усе!

Ясна річ, Вікторія не повірила, що Сашко учинив таке добром, бо, по-перше, знала, що чоловік закоханий у свою фірму, а по-друге, не забалакував з нею про подорож не те що довкруж світу, але й Україною, і звинуватила Химича і його «банду» в тому, що вони відняли у чоловіка бізнес шантажем або ж силою!

— Отямся! — благально протягла Тетяна. — Якби вони якось тиснули на нього, хіба він запросив би їх після того на забаву?