Неля Шейко-Медведєва - Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки

Підняла трусики, втовкла їх у торбину, і шепнувши (майже беззвучно, майже ніжно): «Спи!», побігла від нього, полинула за вітром, який знявся, наче спеціально, для того, щоб якнайборше віднести її від місця, де вона так чудно, так солодко грішила, подумки промовляючи до нього: «Спи, спи, а потім, коли все вляжеться, я знайду тебе, знову й знову…»

Аж раптом десь попереду гуркнув грім, а позаду зойк:

— Рос-сю! Рос-сю!

— Бількевич! — вжахнулася вона. — Ніс впізнав! — і знепритомніла.

Пустився дощ.

Акурат у той самий час в печеру, ховаючись від зливи, зашмигнув чоловік і наткнувся на мертвого «довбущука». Вискочив звідтам, як корок з шампану. Вибіг на дорогу, синій і мокрий, наче топельник, зупинив машину, що йшла в місто, і повернувся назад вже під парасолею слідчого, який провадив справу про загадкове вбивство Василя Лисика. Той, дарма що був не Шерлоком Холмсом, оглянувши труп, одразу припустив, що хтось помстився молодикам за сексуальні злочини, і вранці заявився на будову. Почувши, що вбиті «шнуркували» у виконроба Матвія Качалаби, який тиждень тому, начебто, поїхав перебачитися з сім’єю, слідчий висунув версію, що саме Качалаба задушив зґвалтованих жінок і застрелив «шнурків», з якими ґвалтував, бо злякався, що ті «здадуть» його. І вже не відступив від цієї версії ні на крок.

Влаштував засідку в будинку Мартуні і власноручно «прикрасив» кайданками руки Качалаби. Той спершу героїжився, вимагав зустрічі з мером, адвокатом, домагався переконливих доказів його причетності до скоєних злочинів, окремої камери, пристойної їжі. Але після трьох місяців «пресування» взяв на себе все, що замовив йому настирливий слідчий. І отримав, звісна річ, довічне ув’язнення.

А Рося? Вона бачила свого кривдника лише раз, коли його після оголошення вироку вивели з зали судових засідань. Він був сивим, мав землистий колір обличчя, і в нього тряслися руки. Люди проклинали його і обпльовували, а вона не знайшла в собі ні ненависті, ні жалю. Глипнула на нього упівока і поквапилася в мінімаркет — прикупити на вечерю чогось смачненького. Бо в неї все склалося якнайкраще: Бількевич спочатку зробив її своєю заступницею, а після розлучення з дружиною повінчався зі своєю ґвалтівницею. Під час вінчання молодятам співав хор, яким натхненно і піднесено диригувала пані Сікора, а Модест (люди бачили) покрадьки змахував сльози.

Один Бог знає, як вона виправдалася перед Бількевичем. Мабуть, наплела йому, що змалку кохала його і вдалася до такого екстравагантного засобу, щоб вилікувати його від імпотенції.

Хай там як, але зараз Бількевич не п’є, а коли в неділю виводить її, вагітну, на прогулянку, обличчя його аж світиться від щастя. Вона також задоволена своїм життям. А що буде завтра — побачимо…

«Розчісую косу… Розчісую посічені пасма думок, напнуті струни нервів і знову чую мелодію твого голосу… Хоча тебе вже нема ні біля мене, ні в цьому світі… Розчісую косу, яку без тебе скосила, і чую голос твій, що давно завмер…»

— Не так уже й давно, — заперечила Вікторія акторці, котра і словами, й плачною інтонацією намагалася витиснути з неї сльози, повернути у проминулий, напрочуд довгий рік, сповнений розпачу, тоскного очікування листа, телефонного дзвінка, виклику в міліцію та кошмарних снів, в яких то вона переслідувала зграю перебранців у страхолюдних личинах, то перебранці переслідували її, і вона ховалася від них на кладовищі: стрибала у вогку, свіжовикопану яму і вкривалася холодним як крижина дерном, а прокинувшись, пила валер’янку і, нашвидкуруч одягнувшись, бігла в місто, до людей, з безмовної пустки в гамірну, де ніхто не переслідував її, не забалакував до неї, навпаки, як здавалося жінці, всі відверталися від неї, намагалися хутчій оминути, наче відчували запах могили, з якої вона вилізла на світанні. А зараз їй не хотілося нікуди бігти, не хотілося слухати чужі, награні бідкання…

— Годі! — кинула вона акторці. — Нині ж бо день народження Сашка, а не поминки! — і вимкнула радіоточку.

Старанно, до живого блиску вимила-витерла тарілку, з якої їла вівсяну кашу, чашку, в якій був чай (Сашко любив, щоб посуд вилискував), пройшлася просторими, зі смаком обставленими кімнатами, засвітила в передпокої люстру, привезену Сашком з Чехії, глянула на себе у венеційське дзеркало, куплене ним в Італії, відкинула з чола закучерявлене пасмо русявого (не посіченого) волосся. («Змінилася… проте, все ще гарна…»), провела по ньому гребінцем… «Розчісую косу і не чую голосу твого ні в будинку, ні в собі… Ні голосів твоїх численних друзів. Тихо, як у зачаклованому королівстві: холодильник не гарчить, вода не цяпкає з крана, дрова не потріскують у коминку. Без тебе ніщо не озивається до мене, ніхто не покликує мене. Навіть мій голос без твого голосу не впізнає себе, не відлунює кімнатами, а наче зразу вмирає в незримій павутині тиші…