Неля Шейко-Медведєва - Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки

Вийняла пістолет, прикривши його торбиною, відвела запобіжник і, набравши в легені повітря, перестрашено верескнула, а далі зарепетувала, мов різана.

Він зупинився:

— Хто там?

— Я-а-а, Люба, — відгукнулася вона плачно. — Виклич «швидку»! Хутчій!

— Що сталося?

— Гадюка… вжалила. Божечку, як болить!

— Справжня гадюка? — засумнівався він, позаяк в навколишніх лісах водилися хіба що вужі та несмертельні мідяниці. Роздратовано зиркнув, бо сподівався погуляти на дурничку, а тут треба морочитися, може, навіть супроводжувати дівку до лікарні. Але запрямував до неї. Не кваплячись, бо що йому до того, буде жити якась там Любка чи скапає, а мешти нові, майже не позбивані. І штани з ліпших, можуть заталапатися. Ступав вистеленою напіврозімлілим хмизом стежиною обережно, як трясовинням, а побачивши біля лишаїстого пня скулену Любку, подумав: «Пхе! Як ворона!» Вийняв з кишені телефон, щоб подзвонити в лікарню і спекатися дівки. Аж тут хруснуло щось, наче гілка над ним зламалася. Але впала чомусь не на голову, а вп’ялася в груди. Він упав, навіть не усвідомивши, що його «ліквідували» і йому вже не знадобляться ні штани, ні мешти.

— Жив як пес, а помер миттєво, як праведник, — подумала Рося і пальнула йому між ноги. Але почула не так звук пострілу, як лютий вереск гальма. І, відбігши від мертвого, присіла за кущем. Через якусь хвилинку на стежці з’явилася парочка. Рося не бачила їх, але чула, як чоловік умовляв жінку звернути наліво й обіцяв, що їй буде добре, як колись. А вона відмагалася: «Потім, як стемніє…» «А потім знову…», — обіцяв їй він, а жінка сердито сичала: «Пусти! Я голодна!»

«Бракувало, щоб вони припхалися сюди!» — з досадою, але без страху подумала Рося і навмисно голосно чхнула: нехай думають, що в кущах уже бавляться якісь.

Жінка розсміялася: «Біжи до них, татку! Третім будеш!» — і голоси стихли.

Рося підвелася, підійшла до мертвого, щоб запам’ятати, як він вигладає, і, не знайшовши в собі навіть краплі жалю, подумала: «Вбивати виявляється, зовсім не страшно. Після того, третього поїду до Бодя і похвалюся кілерським талантом. А то й випрошу в нього за гроші ліквідацію якогось ворога чи конкурента». І розсміялася.

Сміючись, дісталася дороги, бігцем перетнула її й, хихикаючи, сіла на ставищинський автобус, який саме підкотив до зупинки.

Наступного дня (це була неділя) спала довго, до десятої. А прокинувшись, пожаліла молоду-дурну Мартуню, що закохалася в підстаркуватого бандита й сподівається щастя з ним. Коли він лежатиме в труні, вона ревно оплакуватиме його, не здогадуючись, з якої халепи її витягла така собі Роська. І дружина також плакатиме, якщо слідчі не здогадаються, за які злочини він і його друзяки отримали «печатки». Треба буде якось підказати їм, але так, щоб не зрадити себе.

Невдовзі, коли вона вже готувала яєчню, зателефонував Модест:

— Росю, хоча ти мене і образила, але я вже перегнівався на тебе, бо дуже скучив.

— А я — ні! — відцюкала дівчина і, поклавши слухавку, вже вкотре подумала: «Як приємно тяти правду і ні перед ким не запобігати!»

Після сніданку помила підлогу на кухні, постирала пил з меблів і дістала з шафи рулон домотканого полотна, купленого колись на Гуцульщині. Відкраяла від нього чималий шмат і поспівуючи, почала вишивати обрус Бодьові. За те, що той тепло прийняв її і подарував їй чудову, безвідмовну зброю.

Василя знайшли першим, того ж вечора. Немолодий, підпилий чоловік, якого осідлав біс, повертаючись з «Дубків», потягнув свою дружину в кущі і наткнувся на мертв’яка. Потелефонував у міліцію. Один з міліціонерів — Іван Хрущ — бачив вбитого на будові мера і впізнав його.

Коли Рося в понеділок прийшла на роботу (начебто прямо з львівської маршрутки), Стефка — дружина Хруща, що працювала по-сусідству, в перукарні й знала Василевого брата, саме зі сльозою в голосі розповідала касиркам про злочин під «Дубками».

— … бідний хлопець! Не мав ні бізнесу, ні машини, ні дівчини. Гарував на будові, де йому платили копійки. За що такого вбивати? Ще й таким чином?

— Яким? — поцікавилася Рося.

— Спершу стрельнули в серце, а потім, даруйте на слові, в чоловіче єство, — схлипнувши, пояснила Стефка.

— Мені здається, що його підкосили ті самі маніяки, що закатрупили дівчат, — сказала Галюня.

— Не думаю, — заперечила Рося. — Тамті ґвалтували й душили, а цьому відстрелили причинне місце. А що, як він був одним з маніяків і йому помстився якийсь чоловік або брат?