Неля Шейко-Медведєва - Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки

— А тут — кулю, — нагадала йому дівчина.

«Треба обіцяти вар’ятці все, що зажадає, допоки вона при зброї», — вирішив він і затягнув:

— Присягаю і Богом, і всіма його ангелами, і матінкою Божою, що підтверджу! Що в усьому зізнаюся, аби жити!

— Відпущу — ти втечеш.

— Бог свідок, що ні!

— Підведися! — наказала Рося.

Він підвівся.

— Виходь!

— А ти стрельнеш?

— Стрельну, але не вб’ю, бо це газовик. Ти лише зомлієш на якийсь час. А завтра підеш в міліцію і…

Хотіла сказати: «Напишеш заяву про явку з повинною», але «щирий присягальник» не дав їй договорити — рикнувши, як звір, метнувся до неї. Але вона встигла вистрілити. Луна охнула, а він мовчком завалився на спину за якийсь крок від неї. Забулькав кров’ю, судомно засмикався, коли світло її ліхтаря впало йому на обличчя (гейби гадюка, що поривається ожити при заході сонця), й затихнув.

«Поцілила! — подумки похвалилася вона Бодьові. — Але не в серце, а в шию, бо кров цюрить звідтам… наче з поросяти…» І, відступивши назад, зчудувалася: «Оце й усе?» Обмацала світлом непорушне тіло й сказала собі: «Ні, не все. Треба, щоб люди здогадалися, за що він поплатився життям», — і стрельнула вдруге — туди, звідки ноги ростуть. Наче печатку на квитанцію поставила…

Зняла глушник, сповила зброю в хустину і попрямувала до дороги навпрошки, лісом, гадкуючи, як дістатися дому: піхом чи зупинити якусь автівку.

Подумала: «Можна й зупинити. Я в перуці, а того ще не скоро знайдуть». Але перед самою дорогою вирішила не ризикувати. Вимкнула ліхтарик, перебігла її і натемно неспішно побрела до міста придорожжям, петляючи поміж дерев і кущів. Час від часу хтось шарпав її за подолок, жалив ноги, але вона знала, що це не блуди, а батоги ожини, хирляві берізки, молоденькі ялички.

Трохи відійшовши, зняла окуляри, і небо їй посвітліло. Очі відшукали стежину, витоптану грибниками, і вона закрокувала впевненіше, не відчуваючи ні докорів совісті, ні страху. Так, наче там, біля печери, хтось безболісно вирвав з грудей її надміру чутливе, завжди наполохане серце. Й думала не про того, хто спливав кров’ю в пащі смерті, а про тих, які ще мали вмитися нею:

«Треба якнайшвидше кінчити обох, бо почувши, що того вбили (та ще й «запечаткували»), вони здогадаються, за що, і можуть сховатися. Мацько повернеться за пару днів… А того «золоторукого» майстра треба підловити завтра-позавтра, до повернення шефа».

Перед самим містом зняла перуку, слиною стерла з ніг краплі крові, але так і не стала собою — Роською з рудим, як у клоуна великим чубом, бо й далі бачила себе іншою — патлатою брюнеткою з чорнезними очима, і відчувала у все ще затерплій правиці холод «жала»…

Дісталася квартири далеко за північ, втомлена, але водночас бадьора. Старанно випрала всю одежу, вичистила туфлі, помилася під душем, протерла спиртом зброю, полила квіти. А вже по тому дозволила собі заснути. І ніщо їй не снилося, не марилося, запах блуда немов би вивітрився з її подушки.

Рано-вранці, заледве виплигнувши зі сну, вхопила телефонну книжку. Лисик Василь, Карпатська, сім. Телефон 523-44. Набрала номер. Господар одразу відгукнувся, правда, без охоти:

— Слухаю!

— Покличте, будь ласка, Василька! — попрохала зміненим, до огиди желейним голосом.

— Так, слухаю!

— Добридень, Васильку! Як настрій? Коли зустрінемося?

— А хто це?

— Люба. Знайома Олекси. Я зустріла його вчора на автостанції. Він сказав, що ти помираєш з нудьги.

— Може, й помираю. То що?

— Мій брат працює в «Дубках», що при шосівці на Ставне. П’ятсот метрів від дороги. Приходь о сьомій. Скуштуємо його шашликів, забавимося…

— І Олекса там буде?

— Ні, він просив переказати, що пару днів не вийде на роботу, бо щось там з мамою. Ну, що скажеш?

— Я не від того, — промимрив він. — Але… Я ж тебе не знаю.

— Познайомимося.

— А раптом ти стара чи крива?

— Скажеш таке, — розсміялася Рося. — Молода я і висока, тоненька, солоденька. А не сподобаюся — підеш до іншої.

І поклала слухавку.

Він показався перед сьомою. Вистрибнув з автобуса, що шурував до Ставного. Роззирнувся, глипнув на годинник, вийняв з баретки гребінець, причесався і почимчикував стежкою, що вела в «Дубки». Рося — в перуці, окулярах, рукавичках — спостерігала за ним, стоячи при стежці за розлогим кущем бузини.

Він проминув кущ, потяг носом повітря і попрямував на запах вудженини й віддалену дудняву музики. З ним вона не збиралася розмовляти — не було про що. Планувала застрелити його при світлі дня, у людному місці. Відтак трохи хвилювалася, щоб не вигулькнув попереду якийсь пиячина і не завадив здійснити задумане.