Неля Шейко-Медведєва - Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки

— Жіночко, вам зле? — ставши між Мартунею і нею, запитав офіціант.

— Так, — прошепотіла Рося. — Дуже.

Лихоманно тремтячи, вийняла з гаманця двадцять гривень, поклала їх на столик і, не озирнувшись на Мартуню, вибігла і зі свого грішного марення, і з «Колиби».

Повертаючись додому парком і не помічаючи нічого довкруж, пристрасно шепотіла:

— Господи, доведи мені, що ти справедливий! Віддай мені блуда, щоб я вбила його! Бо якщо я не вб’ю, то здурію… І пущу собі кулю в серце…

Рясні сльози тьмарили їй і без того тьмаве довкілля, але не приносили полегші, не гасили вогнищ, які вирували і в голові, і в серці, і внизу живота. Й благання їх не пригашували. Навпаки! Лише роздмухували бажання… вилікуватися… Це ж так легко! Раз, вірніше, двічі хруснуть постріли, здригнеться повітря, і шал відпустить її… Помре разом з коханцями назавше… Мусить відпустити, бо таке не можна носити в собі, не можна з таким жити.

— Господи, порятуй мене від шалу! Пожалій мене! — тремтячим голосом промимрила вона й зупинилася дістати з торбинки носовичок. Витерла очі, прочистила ніс, і раптом зачула… десь близько перед собою знайомий — солодкий і водночас ненависний пах.

— Він повернувся! Йде сюди! — шумнуло їй в голові, і вона, керована палаючим стражданням, що вирувало в ній, зійшла зі стежки і сховалася за дерево. Подумала, передчуваючи одужання: «Бог почув мене!» — і вийняла пістолет.

Чоловік, що з’явився на стежці, був високий, кремезний, вбраний у шкірянку, що порипувала в такт його крокам, трохи підпилий. Щось мугикав собі під ніс, схоже, шлакував когось. І, що найважливіше — дурманно пахнув… Їх розділяло лише декілька кроків, але він, поглинутий своїми думками, не зауважив її, не відчув, що проминає свою погибель.

«Поспішає до коханки», — з ненавистю подумала Рося і відвела запобіжник. Але не стрельнула, бо відчула, що не може так легко віддати свою вимріяну здобич смерті. Він мусить знати, за що помирає! Мусить померти не однією смертю, а двома — чоловіцькою і пеською… Лише тоді їй відляже від душі, лише тоді тягарі життя спадуть з її рамен.

— Прямуй до куща, бо застрелю! — наказала вона не своїм — грубим, хрипким, як у того, що впокоївся в печері, голосом. І він — такий відважний, такий гонористий! — покірно почвалав до куща. Перед самим кущем спробував озирнутися, але Рося не дала — гарикнула:

— Не озирайся! — і він знову остовпів.

— Скидай штани, «шефе»!

Він, не мовлячи й слова, розщепнув ремінь, ґудзики, і штани опали на землю.

— Переступи! — наказала вона, і він вивільнив з штанини спершу праву ногу, потім ліву, і відсунув їх убік.

— Труси скидай! — наказала Рося. Була впевнена, що він запротестує, а то й кинеться на неї, як загнаний у кут щур, але він зняв, навіть не пискнувши.

«Здогадався, мерзотник, за що я його!..» — подумала Рося і прохрипіла:

— Ляж!

Він глибоко зітхнув і ліг. Вона кинула торбину на землю, лівою рукою стягла з себе трусики.

— А зараз ти будеш любитися зі мною! Так, як ніколи, з жодною!.. Як востаннє! Зрозумів?

— Я не зможу, — глухо, мов з тамтого світу, відказав він.

— Зможеш, якщо хочеш жити! — процідила Рося й осідлала його.

Тебуло теплим і безпорадно-м’яким, як тельбух.

— Вор-рушися, кур-рво! Лови кайф, бо застрел-лю! — затинаючись від збудження, розпачливо заволала вона і ляснула його по обличчю так, як він її колись.

— Н-не мож-жу! — простогнав блуд. Тоді вона відвела руку і пальнула в кущ. На цей раз ляскіт пострілу здався їй напрочуд гучним і лунким. І не лише їй, а, мабуть, і йому, бо «тельбух», перелякано шарпнувшись, випростався і ствердів.

— Старайся, блуде! — процідила вона, мацнувши вільною рукою чималий, грубий кінець. — Дуж-же старайся, бо це… востаннє. Чуєш? Після мене не буде жодної! Хіба що туристка з гострою косою!

Він постарався, і вона, напівпритомна-напівбезумна, ризикуючи життям, пережила аж три «катастрофи», бо він завиграшки міг в мент її найбільшого, найшаленішого засліплення видерти з її руки пістолет і поквитатися за поганьблення чоловічої гідності, але не зробив і найменшої спроби. Видно, йому також було добре з нею. Так добре, що він ні ганьби не соромився, ні смерті не боявся.

Заричав насамкінець так, що його рик, напевне, почули й зірки за набряклим вологою хмаровинням, і наче знепритомнів.

Вона підвелася, легка, мов, піна, і спрямувала пістолет на його розхристані, волосаті груди, які ще недавно щипала, випльовуючи бридку, образливу лайку. І нараз відчула, що не зможе здійснити свою погрозу, бо… після такого не вбивають…