Неля Шейко-Медведєва - Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки

Проте нині все прокинеться, все оживе. Треба готувати салат, ліпити вареники з картоплею, варити кисіль…»

Повернулася на кухню. Видобула з шафки борошно, крохмаль, з холодильника яйця, молоко, крабові палички. Подумала: «Це був лише сон», — і руки їй опали. Підійшла до вікна («Треба сказати Сашкові, що кватирка кепсько зачиняється, щоб замінив ручку»), торкнулася пучками пальців широкогорлої кришталевої вази… Пригадала, як десять років тому Сашко вніс її на руках у цей, успадкований від бабусі, будинок на околиці міста — старий, одноповерховий, проте ще міцний, затишний… Тоді вона поставила саме в цю вазу весільний подарунок мачухи — три розкішні, наче виточені з білосніжного мармуру, кали і поцілувала кожну з них: «Правда, вони чарівні?» — а Сашко поцілував її в чоло: «Ти чарівна!» А потім проколов собі голкою вказівний палець і кров’ю написав на шибці: «Кохатиму Віку довіку!»

Ваза виблискує райдужно, як нова, — сподівається квітів («Треба було купити кали»), а на шибці ні слів кохання, ні пилу, бо виглядаючи гостя, а то й гостей, Вікторія вимила всі вікна, а колись Сашко сам їх мив: любив хатню роботу. І не лише хатню — всяку…

«Може, похукати на шибку і написати «З днем»… Без народження». З усяким днем, яким би він не був: святковим чи буденним, сонячним чи дощовим, теплим чи холодним… Або «з поверненням». Ой Сашо-Сашуню, якби ти повернувся, я на радощах не лише вколола б собі палець, але й розтяла б вену, щоб не забракло мені крові для довгого, на всю шибку привітання, або намалювала б на ній своє зболіле серце, котре лише три останні дні не точить сльози, бо вночі йому сниться музика. Лише музика, без картинок. Світла, ніжна, як ти. Зусібіч лине до мене, жаліє мене, дарує надію й раптом уривається на найвищому, найвитонченішому зітханні… Я прокидаюся, але не розплющую віч, бо мені хочеться цієї музики! Ще й ще! Але вона вже відлетіла до тебе. Вся, до найкоротшого подиху… А в мої вуха заповзає оглушлива тиша…

Колись, при тобі, я любила її — чисту, духмяну, майже сільську, а без тебе… Навіть згадувати не хочеться, як вона мучила мене… З півроку ми ворогували, наче дві жінки, що втратили одного коханця. Спершу вона взяла наді мною верх, і я, скорившись, днями лежала, скорцюбившись, на канапі, а вона налягала й налягала на мене — задушлива, важка, мов камінна брила. Чавила мені груди, мертвила надії… Згодом я навчилася поборювати її: купила касети, на яких були записані гомони природи — дзюркотіння струмків, голоси моря, співи птахів, — і побивала її тими гомонами, але недовго, бо вона призвичаїлася до них і навчилася обертати їх на тишу — легшу, прозорішу, але також прикру, бо безлюдну. Вона нашіптувала мені… не хочу згадувати, що саме, але шепіт її з дня на день ставав усе гучнішим і зловіснішим, і я, забоявшись, що піддамся їй і накладу на себе руки, розбивала об неї тарілки, видзенькувала їй марші на металевих покришках каструль, а потім вмикала пилосос, і він заганяв її, оглушену його завиваннями, під ліжка, за шафи, в шухляди. Але тільки на якийсь час… По-справжньому вона, злоякісна, лиховісна — боялася лише музики, причому не будь-якої, а metal hard (на повну силу), але в мене від неї плавилися мізки, та й не хотілося, аби сусіди базікали, що я розважаюся без тебе.

Цього ранку, коли музика від тебе вщухла, я подумала, що проклята тиша хутко розвіє мій святковий настрій своїми німотними стогонами, й підвелася, щоб увімкнути радіоточку. Аж раптом (не знаю, в мені чи поза мною) щось озвалося голосом, схожим на твій: «Він або повернеться нині, або ніколи!»

— Ти повернешся, правда? — промовила вголос Вікторія та намалювала на затуманеній її схвильованим диханням шибці спершу маленький знак запитання, а потім знак оклику: «Так! Так!» — і перекинула погляд на палісадник, де марніла в тужавих обіймах вітру шерега білих і лілових бузків.

Ніхто так і не зірвав з них, високих, тонковітих, жодної галузки, бо нікому. Чоловік, який посадив їх, який щовесни приносив у дім великі запашні оберемки, минулого травня, бучно й весело відсвяткувавши в приміському гаї свій тридцять п’ятий день народження і десяту річницю шлюбу з нею — «вірною, коханою подруженькою», через три дні щез. Поїхав уранці на службу улюбленою «Маздою» і наче під землю запався разом з нею.

«Повернешся, обламаєш бузки, і я поставлю їх в цю вазу, а також в усі вази, які є в будинку. Ми вип’ємо шампанського, і я розповім тобі про все, що скоїлося тут без тебе…»

А скоїлося ось що. Впродовж дня Вікторія, як завжди, декілька разів телефонувала чоловікові, просто так, щоб почути його голос, але той не відгукнувся. Проте вона не затривожилася: знала, якщо Сашко не відповідає, значить, має нагальні справи. Прала, готувала, а ввечері, почитуючи новий (доволі нудний) роман модної авторки, задрімала в кріслі.