Неля Шейко-Медведєва - Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки

— Якому Мандзякові?

— Нашому мерові. Він колегував з ним в інституті. Мацько хвалився, що вони не раз ходили разом… на лови.

«Отже, мер зробить усе, щоб виручити «ловця», — подумала Рося й запитала: — Де та «хатинка»?»

— В центрі. Біля мерії. Якась каліка заповіла Мандзякові свою хату за те, що той упхав її в притулок. Він її зніс і тепер… будується. Мацько керує.

«А я никала околицями», — подумала вона й запитала:

— Він носить обручку з діамантом?

— Ні. Може, при жінці і носить, але на будові я не бачив.

— Де замешкує?

— На Садовій, п’ять. У Мартуні Котик.

— Вона стара, молода?

— Дуже молода. Тато з мамою на заробітках, а вона прийняла Мацька.

«Це та красуня з «Шашличної», що купила парфум женихові», — здогадалася Рося, і серце їй зайшлося від злості до Мацька. Має дружину, діти, коханку-красуню, але, незважаючи на це, блудить, вбиває… Такого треба було б убити не раз, а щонайменше тричі. Процідила:

— За коханця?

— Спершу як квартиранта, а потім запала на нього. Годить йому, сподівається відбити в жінки.

— Якщо це правда, навіщо він ґвалтує?

— Для драйву. Якась мадярка вроїла йому, що в попередньому житті він був римським вояком: брав фортеці, ґвалтував кобіт…

— Ти теж був римським вояком? — запитала вона скуленого в кутку запортка. Презирливо, зі злістю.

— Може, й був. Але не римським, бо мене від малого всі побивали, — відчувши переміну в ній на гірше, жалібно проквилив той.

— Де він зараз?

— Поїхав на тиждень до жінки, бо там у нього хазяйство… як в олігарха…

«Це добре. Дружина не бідуватиме. Легко знайде собі пару», — подумала Рося й запитала:

— Коли повернеться?

— Через три, може, чотири дні.

— А той, з ким ти пиво цмулив, хто?

— Василь Лисик. Муляр. Так само, як і я. Має квартиру на Заріччі, Карпатська, 7. Жінка від нього втекла тиждень по весіллю. Він з того… придурів аж до повішання. Мацько сказав: «Я тебе вилікую!» І взяв з собою.

— Виходить, що він не лише архітектор, але й лікар, а ви його пацієнти? — з глузливим співчуттям запитала Рося.

Його загрубілий, звиклий до глузів слух не вловив іронії — лише співчуття.

«Дурні баби жалісливі», — подумав він і збадьорився.

— Ага! Мацько каже, що стресом можна вилікувати будь-кого… від… будь-якої вар’яції. І це правда. Василеві вже після першого разу полегшало.

— А тобі?

— Та й мені наче міх з горба спав, — признався він уже без напруги.

— Що ж було в тому міхові? — вже без насмішки запитала Рося, бо захотілося їй, щоб бандит висповідався. Без страху й принуки. Розповів їй не лише про те, чому ґвалтували, але й що відчували при цьому.

— Всі мої кривди. Від малого, — відказав він довірчо, як приятельці, забувши, що вона — покривджена. Почав скаржитися на чоловіків, які мали його за ніщо, й жінок, які не вважали його мужчиною.

— І давно ви так… лікуєтеся? — ніби між іншим, поцікавилася Рося.

— Ну, десь рік, — признався він, вже ввірувавши, що жінці не стачить духу вбити його, з дитинства цькованого, бо якби вона дійсно хотіла, то не розбалакувала б, а вже б давно пальнула.

— І як часто?

— Раз на тиждень, часом двічі.

«Господи! — вжахнулася Рося. — Понад шістдесят жінок! І всі мовчать!»

— А задушили скількох?

— Лише двох, які шарпалися й погрожували. Бо Мацько наказав, щоб убезпечитися.

— Отже, Мацько. Лише чорт Мацько винний, — роздумливо проказала Рося. — А ви такі собі, овечки Божі?

— Ми — прості роботяги, а він учений, — збагнувши, що ляпнув зайве, завиправдовувався бандит. — Хвалився, що вже давно… Але жодного разу не впіймався. І ми не впіймаємося, бо жінки… теє люблять.

«Авжеж, люблять… Такі, як я», — спаленівши, подумала Рося й несамохіть випала з ролі:

— А надто ті, якими ви, нелюди, підтерлися, а потім утоптали в землю?

— Лю-ди! Ряту-у-йте! — збагнувши, що його життя правує до кінця, закричав він пронизливо. Та марно. Його писклявий, баб’ячий крик розбився об склепіння печери, і навіть сколок його не вилетів назовні. Збагнувши, що ніхто його не почув і не почує, він упав навколішки й, затуливши руками груди, заблагав:

— Відпусти мене! Мама хвора, а я в неї один. Я тобі заплачу! Скільки скажеш!

— Аж так хочеш жити? — презирливо розсміялася Рося.

— Хочу! Дуже хочу! — заволав він. — Богом присягаю, що більше не буду… Жодної не рушу!

І Росі на мент стало шкода його.

— Може, й відпущу, якщо підтвердиш на суді все, що розповів мені.

— На суді? — вибалушився на неї він. — Ти що, здуріла? Мені ж там дадуть довічне!