Той примудрився не лише проштовхнутися в салон, але й сісти, зігнавши з місця якогось хлопчину, а Росі довелося їхати стоячи й раз за разом, коли машина долала вибоїни, підстрибувати разом з нею й покльовувати своїм чутливим носом спину якогось товстуна, що тхнув старим протухлим салом і шпетив молодицю, що стояла попереду: «С такой ж… нада нє на печке кататца, а на «Мерсє»!» Молодиця мовчки відбивалася задом. Товстун, завалюючись на Росю, доповнював сморід тіла смородом брудної лайки, але ніхто з чоловіків не осмикнув його, не заступився за обсварену нізащо землячку, бо турист, навіть свинуватий — це шматок хліба, коли пісний, а коли й з маслом.
«Ще не так давно навіть найменші, такі, як моя бабця, мати, мали якийсь гонор, дбали про честь, а нині… Нині всі — і пани, і простаки — що мерва… Все стерплять задля спокою і копійки. Може, й мені стерпіти? Мама померла у в’язниці, а я не хочу, ні! Повернуся у місто якоюсь попуткою і втоплю пістолет у Жаб’ячці», — подумала Рося і зітхнула з полегшею.
Ось і перевал. Ще кілька хвилин, і бусик, скотившись униз, зупиниться. Вона вихопиться з нього і перейме якусь машину, що їде в місто… Й навіть не озирнеться на того… Нехай отримає своє від Бога або від міліціонерів. Їм за це платять.
Аж раптом…
— Зупини! — підхопившись, верескнув блуд.
— Ще не Буки, — флегматично пояснив водій.
— На фіг мені Буки? — прохрипів блуд, торуючи собі шлях до виходу й руками, й раменами, й головою. — Я з Копача!
Водій рвучко загальмував. Товстун, заточившись, мало не зламав дівчині носа, а блуд, виходячи, боляче штурхнув її ліктем. І гнів, який вона, вважай, затоптала, знову спалахнув у ній.
— Я також виходжу! — гукнула вона водієві і виплигнула услід за своїм кривдником…
Ні хатини, ні людини… І по той бік дороги чорніє ліс, і по цей бік… Над ним високе, чорне небо, скупо поцятковане зірками. А попереду вбивця… Квапливо віддаляється від неї… Пірнув у густу лісову пітьму…
Якийсь час Рося, лиха, мов осиця, кралася за ним напотемки, а потім, щоб не загубити вражену, вийняла з торбинки ліхтарик і засвітила його. Зауваживши світло, блуд озирнувся.
— Зачекайте, будь ласочка, — затинаючись від страху, пропищала вона, перекинувши світляне «око» з його постаті на стежку, — бо я тут вперше й дуже боюся…
— Кого? юдей чи вовків? — зупинившись, насмішкувато поцікавився він.
— Вовків. І нечистої сили, — голосом сирітки, що заблукала в хащах, пояснила Рося і, наздогнавши його, запитала:
— Ви також… у Копач?
— Так, — буркнув він.
— Це правда, що там є джерело, яке лікує гастрити?
— Правда. Й не одне, а цілих чотири, які лікують усе, що мож і не мож лікувати.
— Чудово! Дозвольте мені приєднатися до вас, бо одній якось лячно.
— Приєднуйтеся, — позіхнувши в кулак, байдуже кинув він. — За таке в нас гроші не беруть, — і рушив далі.
«Схоже, мій відьмацький вигляд відлякнув його, — подумала Рося. — Або ж йому також не смакує секс без Мацька. Треба якось підохотити збоченця».
— Здалека приїхали? — пройшовши кільканадцять метрів, запитав він, аби не мовчати.
— З Полтави.
— А чому не в Трускавець?
— Там людно, дорого, а в Копачі тихо й водичка краща.
— Невже в Полтаві хтось рекламує Копач? — зчудувався він.
— В Полтаві ні, а в Трускавці рекламують. Мені порадила поїхати сюди жіночка, що продає біля кювету прикраси з бісеру, — пояснила Рося, подумки похваливши себе: «Гожа версійка: туристка зі сходу, самотня, довірлива», й мовила грайливо:
— Може, познайомимося? Я — Валерія, Лєра.
— А я Олекса, — сказав він з проблиском інтересу. — Раджу вам зупинитися в моєї мами. Вона замешкує біля першого джерела, знаменито готує, але… також не за копійки.
— Я що, схожа на злидню? — образилася Рося.
— Багачки на маршрутках не їздять.
— Я маю фірму, маю гроші, — похвалилася Рося. — Проте не люблю ними розкидатися. Навіщо платити за галас, розбавлену водицю й танці з нудними цирозними пристарками, якщо за ті самі гроші можна мати зелений рай з міцною водою, в якому поночі розгулюють молоді Довбуші. Його, здається, кликали Олексою, як тебе?
— Умгу, — збентежено буркнув він, бо досі ніхто не прихиляв його до знаменитого розбійника, схожого на вигадливого, невтомного на бабах, й, водночас, обачного, як лис, Мацька.
Подумав здивована: «Напрошується, чи що?» І серце йому, задудівши, мов камінь з гори, впало до того, і, стверднувши разом з ним, підказало «довбущукові», що фортуна підкидає йому легке щастя — пустоголову туристку з чималими «манями». Якщо вони, звісно, при ній, а не в готелі…
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу