Неля Шейко-Медведєва - Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки

Ті не добили мене, покривджену. Й не підозрюють, що я можу купити собі жало і розшукати їх. «Це добре!» — сказав Бодьо. — Авжеж, добре. Вжалить гадюка, а за що — Бог розповість. Головне, щоб руки не забруднилися».

Зайшла в перукарню, де її зачесали по-модному — наїжачили кожне пасемце рудого чуба. «Клоун у шоці», або ж «Смерть маніяків».

Купила недешеву білизну — трусики, ліфчик — на випадок, якщо «спалиться» і її заарештують.

Побачила в магазині подарунків «його» парфум. Прилякнулася: «Якщо він купив його не там, де я, а, скажімо, тут чи в іншому місті, значить, обручку з діамантом носить якийсь інший чоловік. Ще пальну не в того…»

Замовила собі в дорожезному ресторані неподалік від пам’ятника Шевченкові яринову зупу, шашлик з осетрини, морозиво з фруктами і каву (раптом востаннє!). З насолодою пообідала і подалася до Бодя.

Він посадив її в свою «Королу», яку називав «Коровою», і повіз на вокзал. Зупинився у провулку біля колишнього костьола Святої Катажини, вийняв з бардачка пістолет з глушником, коробку з набоями. Показав, як його заряджати-розряджати, як стріляти. І зажадав лише сто доларів.

— Так мало? — зчудувалася Рося.

— Бо «палений», — пояснив Бодьо, — причому тричі. То ж будь дуже обачною, бо можеш заробити «вишку», вірніше, довічну «критку». Це раз. А по-друге, я на земляках не наживаюся.

— Дякую тобі, Бодику! Щиро дякую! — ховаючи зброю в торбинку, розчулено пролебеділа Рося.

— В разі чого скажеш, що купила на Привокзальному ринку в якогось пацана. І стій на тому до кінця!

— Стоятиму! — пообіцяла дівчина і простягла йому сотку.

— Сховай! — наказав Бодьо. — Це подарунок. За гонор і відвагу. Вдома добре протри його спиртом, бо там відбитки моїх пальців. Після операції також добре повитирай і втопи в Жаб’ячці. Ще: купи собі довговолосу, бажано чорну перуку, великі чорні окуляри й рукавички. Заряджай і стріляй лише в рукавичках. І пам’ятай про запобіжник, бо якщо сама себе підстрелиш, я на могилу рожі не носитиму.

Повернувшись додому, Рося буквально скупала пістолет у спирті, заклала набої, загорнула в стару косинку й поклала в торбину, радіючи, що і «жало» роздобула, і гроші зберегла.

Вже не парфумила подушку, бо вона й без того запаморочливо пахла лиходієм. Відтак, він знову приснився їй. Спершу вона чула лише його регіт: «Ніколи мене не знайдеш, курво!» Згодом побачила його чорну, наче з смоли відлиту, постать у сутем’ї парку і, підкравшись до нього, прошепотіла: «Я знайшла тебе, щоб убити!» Він, зобачивши пістолет, який неоново посвячував в її руці, впав навколішки й почав благати, щоб вона відпустила його до жінки, до дітей, бо він їй нічого лихого не зробив. Гарчав: «Ти не жертва, ти моя партнерка, бо тобі було добре зі мною!»

«Тим, кого ви задушили, також було добре?» — ляснувши його по обличчю, просичала вона.

«Це не я душив, а той, запорток! — відперся він і знову почав квилити, щоб вона подарувала йому життя за кайф, а дівчина кричала: «Ні! Ні!», але не могла натиснути на курок, так шарпалися їй руки.

Але постріл все-таки пролунав — гучний, як вибух бомби: за вікном наяв стріляли громи, які бабця називала «перунами», а потужна злива полоскала шибки.

«Це знак, що я також мушу… А дощ змиє всі сліди», — вирішила Рося, западаючи у новий сон.

Вранці, повісивши на рамено торбину, в якій крилося «жало», подалася на шматяний базарчик. Купила довговолосу смолисто-чорну перуку, сонцезахисні окуляри в упівобличчя, чорні шовковисті рукавички. Але не вбрала, бо ні перука, ні окуляри їй не личили, вкупі з носом робили її схожою на справжню відьму. Та й не було потреби маскуватися, допоки не вистежить шефа. «Запортки» її менше цікавили, бо для неї вони були лише гейби його смердливими руками. Запакувала все це в торбину і під’їхала автобусом на Забудову — живописну околицю міста, де вже котрий рік один за одним «плодилися» котеджі начальників і сторонських багачів. Але, вважай, впіймала облизня, бо більшість будівельників працювали за високими огорожами й або зовсім не реагували на її поклики й стукання, або визирав сторож і запитував, якого дідька їй треба.

— Не дідька, а двоюрідного брата — Василя з Лисогірки (чи Петра з Опарівки), — пояснювала вона.

— Нема такого, — кидав той і ховався.

Наступного дні вона никала Тернами, де будувалися переважно ті люди, які заробляли гроші за кордоном. Там працювали здебільшого місцеві робітники, не гребував роботою і забудовник. Огорожі хоча й були, проте тимчасові, з дощок. І люди розмовляли з нею привітніше, бо тут вона цікавилася на лише «братом», а казала, що хоче поставити будинок в селі і шукає вмілих, але не дуже дорогих майстрів, цікавилася, де вигідніше закуповувати будматеріали, в наших гуртовнях чи в Польщі, і скільки, на загал, може коштувати така-сяка домівка. Бригадири охоче відповідали на її запитання і навіть пропонували свої послуги, але ніхто з них не пахнув, як той, і не мав характерної обручки.