Неля Шейко-Медведєва - Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки

І вже наступного дня майнула у Львів, до Бодя Швайби, котрого в містечку позивали Боцяном за довгі ноги й маленьку голову, а у Львові — Шайбою. В дитинстві Бодьо був її сусідом і однокласником, в юності — однокурсником, але і в школі вчився абияк, і в інституті не вельми прикладався до навчання. В той час, коли вона сліпала над підручниками, щоб відвоювати собі підвищену стипендію, Бодьо «практикував» на ринку: перерозподіляв чужі прибутки, а після закінчення вузу «зробив кар’єру» — став помічником директора одного з найбільших ринків Львова. Приїздив додому на джипі «Корола» в супроводі двох гевалів, смітив доларами і влаштовував (майже задурно) сусідських дітей у престижні вузи.

Гевали не пропустили Росю до нього, проте потелефонували, що заявилася така й така, і він вийшов до неї,- костюм з «іскрою», білосніжна сорочка, краватка від кутюр, дорожезний годинник. Якби не перебитий (у битві за місце під дахом ринку) ніс та м’ясисті відстовбурчені вуха (від тата, плебея з плебеїв, вправного колія свиней), можна було б подумати: інтелігентний молодик, успішний менеджер, а то й дипломат.

Обійняв її:

— Що за біда, Носю? — так він прозивав її у школі.

— Чому біда? Може, радість? — не образившись, запитала вона.

— До мене, дівчино, з радістю допинається хіба синок, бо йому лише три рочки. А друзі й земляки приходять тільки з бідою. Ну?

— Продай мені пістолет! — не дивлячись на нього, випалила Рося.

— Тсс! — просичав Бодьо і, відвівши її вбік, запитав: — На дідька?

— Мене зґвалтували. Троє. З нашого міста.

Бодьо співчутливо хмикнув і запитав:

— Хтось знає про це?

— Ні.

— А вони знають, кого?…

— Гадаю, що ні. Темно було.

— Це добре, — промимрив він. — І що за одні?

— Ще не знаю, але вийшла на слід.

Бодьо пом’яв собі праве вухо, як колись у дитинстві:

— Руки-ноги цілі? Голова на місці? А потка… вже забула… Чи ні?

«Н-ні!», — подумала Рося, і, не знаючи, що відповісти, потупила очі.

— Моя порада: плюнь і розітри.

— Я, може, й плюнула б, але… Вони щотижня якусь ґвалтують. Двох задушили, інші не признаються.

— А менти що?

— Їм не свербить, вони й не чухаються.

— С-суки! — лайнувся Бодьо. — І держава їх утримує, і я… Та всі вони…

І запитав:

— Стріляти вмієш?

— Трохи. З рогатки, — призналася Рося.

— Спалишся!

Вона затрясла головою:

— Ні! Я ще не знаю, чи наважуся, але якщо… стрілятиму впритул.

— В серце або скроню, — підказав Бодьо. — Найпевніше — в скроню.

— Або в яйця, — процідила Рося.

— Кайфово, проте ризиковано. Клієнт може вижити, — заперечив Бодьо і запитав: — Ти хоч знаєш, скільки коштує новий «шпалер»?

— Скільки?

— Не сто баксів і на триста.

— Я маю тисячу, — похвалилася Рося.

— Вей мір! — розсміявся Бодьо. — В кого вкрала?

— Складала. На відпустку.

— Взагалі-то можна взяти й «палений», — роздумливо промовив Бодьо, — але небезпечно.

— «Палений» — це який? — не зрозуміла дівчина.

— Такий, що вже засвітився. З якого вже когось коцнули, і менти знайшли гільзи. Якщо тебе викриють і ти зрадиш мене…

— Хрест святий, що не зраджу, — замахавши рукою перед носом, пообіцяла Рося. — Ніколи й нікому!

Бодьо скривився скептично:

— Мей бі. Якщо добре не попросять. Якщо не повісять на тебе ще й тих, які вже вмилися від нього юшкою.

— Не зраджу! — палко запевнила його Рося. — Навіть якщо проситимуть ногами і всіх чортів на мене повісять.

Бодьо знову затеребив вухо.

— Прийди пополудні, перед четвертою. Може, щось знайдеться.

«Як вільно мені тут дихається! Наче рибці, котра перекочувала з болотистого водоймища, де водяться щуки, в океан, — випавши в центрі Львова з переповненої маршрутки, подумала Рося. — Якщо все обійдеться, переберуся сюди, а то й у Рим чи Мадрид — там чимало жінок з «античними» профілями. Ходитиму щонеділі в театри, музеї, і спатиму з кожним, хто мене забажає, може, навіть за гроші, допоки не втраплю на такого, як той маніяк. Чому він не дозволив мене задушити? Бо прагне не так сексу, як повної влади над розпростертою перед ним жінкою: захочу — ощасливлю, захочу — розтерзаю. Я не кричала, не пручалася, і цим наче визнала його паном свого життя. Саме за мою тупу, ганебну покірливість він помилував мене, а не тому, що боявся кари. І дарма… Вуйна казала, що вбита гадюка, якій не бракує отрути, може ожити, якщо на неї впаде останній промінчик сонця. Тому її треба потяти й розкидати кавалки якнайдалі один від одного, щоб при заході сонця вони не злучилися, бо якщо це станеться, покривджена гадина шукатиме свого вбивцю доти, допоки не знайде й не вжалить.