Неля Шейко-Медведєва - Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки

А та, не здогадуючись про це, намагалася впорядкувати свої хаотичні, сплутані думки, які болісно кублилися в тімені й раз за разом переривалися обов’язковими, завченими словами:

«Для мене те, що я спізнала з ним, диво, яке, можливо, ніколи не повториться. А він переживає його з кожною жінкою, яку ґвалтує, і наплювати йому…»

— Додайте, будь ласка, ще десять копійок.

«Ні, він знає, що, мордуючи, дарує… Знає, що, знімаючи з серця жінки щоденні тягарі, навертає її до самої себе. І до Бога? Я поверталася додому брудна, столочена, але мені було легко. Я дякувала Богові… За порятунок від смерті? Ні! За все життя, котре, попри все…»

— Я не прийму таку пошарпану гривню!

«Я вважала, що секс віддаляє людину від Бога, а тоді мені здалося, що я перебуваю до Нього ближче, ніж будь-коли…»

— Бабцю, перекажіть вашій доні, щоб вона сама платила за телефон, бо ви вже не годні. Чуєте?

«Отець Нестор назвав би мої намисли блюзнірськими і не пустив би мене й на поріг церкви. Але ж це правда! Може, винятково моя, проте… Цікаво, що переживає при цьому він сам?»

— З вас тридцять одна гривня і двадцять копійок. Маєте копійки?

«Я впевнена, що ті, задушені, перш ніж відійти, також пережили сліпучу катастрофу».

Подумала й переповнилася лютою заздрістю до кожної жінки, з якою він сексував, і до всіх, з якими ще буде. В той час, коли вона…

— Чого ви кричите? Може, й помилилася, зараз перерахую!

«Я не повинна думати про нього, бо він не людина. І навіть не звір, бо звірі так не поводяться зі своїми самицями і тим паче не вбивають їх після парування. Втім, що я знаю про звірів, про людей, крім цього капарства?»

— Вибачте, я помилилася. Ви переплатили одну гривню і тридцять копійок.

«Він блуд, якому асистують двоє смердючих покидьків. Блуд, який перш, ніж відібрати життя, відхиляє на мить завісу раю… Треба будь-що викрити його й на довгі роки позбавити сатанинського задоволення. А то й назавше».

— Дівчинко, це твоя решта. Дивись, не загуби дорогою!

— Росько, ти йдеш чи не йдеш? — це Софійка.

— В міліцію?

— Яку міліцію? Обідати! Чи, може чекаєш, що Бількевич запросить тебе в ресторан?

— Я не голодна. Вип’ю чаю.

— Боїшся розпастися?

«Боюся? Ні, я вже нічого не боюся. Після роботи піду в міліцію — і будь, що буде. Скажу: найстарший — лідер банди — був у шкірянці, недешевій, бо шкіра м’яка, імпортна. Втім, мабуть, вже перебрався в щось інше, бо степліло. Крупний, міцний, як Бількевич. Голос густий, наче слив’янка. Був «під газком», але не пивним і не горілчаним. Пив коньяк або гарне вино. І найголовніше, на відміну від тих двох, що смерділи не то клеєм, не то оліфою, був напахчений. Парфум — натуральна Франція. Звідки я знаю? Погляньте на мій ніс. Дівчині з таким носом треба працювати не в ощадкасі, а на парфумерній фабриці…»

— Росько, а як його кличуть?

— Кого?

— Нового бой-френда?

«Як його кличуть? Запортки називали його шефом, отже, не виключено, що він — їхній начальник. Працюють разом у якійсь конторі — чисті, праведні, а поночі вирушають на полювання…»

— Ти що, глуха?

«Ні, я трохи недобачаю в сутем’ї, не маю слуху, голосу. Зате маю винятковий нюх. Щодня спілкуюся з десятками людей, проте пам’ятаю запах кожного. Покличте мене, якщо когось затримаєте, я по запаху розпізнаю, він це чи ні…»

— Росько!

— Дай мені спокій!

— Причмелена!

Траснули двері, але десь далеко-далеко, наче на іншому кінці світу. Софійка забралася. Знову траснули. Бількевич вийшов з кабінету. Тато його до пенсії служив в органах. Може, порадитися з ним?

— Романе Теодоровичу, а ті маніяки — хто вони?

— Росю, я прошу тебе!..

— Я лише хотіла запитати, що думає про них ваш тато: хто вони, звідки взялися?

Бількевич наче скуштував нецукрованого лимона.

— Мій тато зараз узагалі не думає. У нього глибокий склероз. Кожного дня складає новий заповіт. В останньому, який я, на щастя, вилучив, він заповідав наш будинок секретареві райкому партії, своїй першій коханці, котра минулого року померла. А щодо маніяків… Особисто я вважаю, що це гастролери, а значить, шанси, що наші міліціонери вичислять їх, мізерні. Вони чудово розуміють це, відтак, не дуже стараються. Сподіваються, що бандюки невдовзі відкочують в інше місто. Або ж під час чергового вбивства загублять паспорти чи власноручно написані біографії.

І запитав, виходячи:

— Ти йдеш чи ні?

— Ні, — буркнула Рося і, замикаючи за ним двері, сказала собі: — Нікуди я не піду! Сама їх винюхаю! А чом би й ні? Місто невелике — сорок тисяч мешканців. Якщо відкинути жінок, дітей, стариків, а також тих чоловіків, що на заробітках, високе начальство, кавказців, китайців, циганів, зостанеться кілька тисяч підозрюваних. Трохи забагато для одного носа, але можливо, мені й не доведеться всіх обнюхувати. А потім що? Про це я подумаю потім, а зараз треба відшукати основний речовий доказ!