Неля Шейко-Медведєва - Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки

— Ха-ха! — реготнула Рося. — Невже я схожа на покинуту дівчину? Це я послала його… до мами назавше! — й подумала: «Як солодко визнавати, що не чоловік мене «послав», а я його!»

— Чому?

— Бо він залегкий для мене! Скупий, а головне — маломожний.

Жіночкам заціпило: «Що ж це діється?! — читалося в їхніх очах. — Носата Роська (мама сконала в тюрмі, а татка хіба що дідько знає) «відстукала» достойному панкові з довгим родоводом, якого дивом запопала і з яким два роки носилася, як жебрак зі шкіряним кейсом! Ще й прилюдно ганьбить його! Розпатякує, який він у ліжку! Похваляється новим… Невже справді знайшла ліпшого?»

Увійшов Бількевич — свіжий, бадьорий, у новому костюмі. Схоже, догодив «лускатій». Зміряв Росю зачудованим поглядом:

— Вау! А казала, шершень поцілував! Обличчя, наче подушка!

— Було як подушка, але після уколів спласкло, і крововилив піджовкнув, — завиправдовувалася Рося, показуючи на «блямбу».

— Еге! — згодився начальник. — Пасує до волосся! — і пожартував:

— Росю, ти в нас тепер, наче «лямпка Ілліча». Можеш гроші рахувати при світлі свого чуба!

Подався у свій кабінет, а жінки, дарма, що в двері ощадкаси вже роздратовано погупували клієнти, кинулися до Росі:

— Хто він? Де ти з ним познайомилася? Старий чи молодий? Тутешній чи турист?

— Мій перевесник. Вчилися разом в універі. Має квартиру у Львові. Працює в «Авалі», — скоромовно збрехала вона й, задерши носа, поцокала до свого бюрка.

Після роботи, щедро на парфумившись і підмалювавши вуста, Рося до потемків «публічилася» містом, шокуючи новим «іміджем» знайомих жінок, заходила в кав’ярні й бари, замовляла каву, пиво, цигарки, пильно, не відводячи очей, розглядала чоловіків, які витріщалися на неї, але ніхто з них не зацікавив її, не запалив у ній бажання віддатися… на пробу.

Додому поверталася парком, з оглядкою, але без страху, час від часу зупиняючись і прислухаючись до звуків сутем’я так, наче вглядала тих. Щоб побачити їхні обличчя чи знову «напроситися»? Чорт його знає!

Три вечора блукала, гуляла, а четвертого дня, під обід, заявилася в ощадкасу така собі Христя — зарічанська пенсіонерка — й, отримуючи переказ від сина, що наймитував у Москві, поскаржилася присутнім на маніяків, які минулої ночі зґвалтували і вбили жіночку з Донецька, що приїхала подихати свіжим повітрям і замешкала в неї («Без задатку, людоньки! На віру!») Знайшов її уранці хлопчина, що виганяв кіз на лучку, при самій річці, у верболозі. Викликав міліціонерів і привів їх до старої. Ті, забравши речі вбитої і всі гроші — п’ять тисяч гривень, навідріз відмовилися заплатити господині за проживання донеччанки, дарма, що сусіди підтвердили, що та замешкувала в неї два тижні.

Клієнти, почувши це, захвилювалися, почали нарікати на міліціонерів, які вміють лише «шмонати» старих людей, а бандитам попускають. Певно, мають з того якийсь зиск, бо якби не мали, то хутко вичислили б їх, адже не в Ною-Йорку живемо, де людей, як піску, а в невеликому місті. Ще й, кажуть, їх троє. Невже нема пса, котрий взяв би слід бодай одного?

Якась бойовита бабуся тут же закликала перепуджених жінок влаштувати (Вже! Негайно!) мітинг протесту перед мерією «проти маніяків і ледачих ментів». Ті з переляку посхоплювалися зі своїх місць («Правду каже! Ходімо!»), аж з кабінету, зачувши галас, вийшов Бількевич і, довідавшись, про що йдеться, показав характер:

— Нагадую всім, що будь-які страйки, мітинги і тому подібні збіговиська без дозволу керівництва є не лише протиправними, але й антидержавними акціями, якщо в них у робочий час беруть участь працівники фінансової установи! Підбурювачів прошу вийти, бо викличу міліцію, а кобіт, які марять маніяками, зайняти робочі місця! І ні пари з вуст, бо я ні з ким патичкуватися не буду! Ні з тобою, Софіє! Ні з вами, Галю! Погляньте на Росю! Вона хоч і збіліла на крейду, але не мітингує, а сидить камінчиком на своєму кріслі, бо знає, що всяк має робити своє: міліція ловити бандитів, а касирка — рахувати гроші.

Всі витріщилися на Росю — зблідлу, отупілу не так від страху, як від сорому за те, що не лише вибачила вбивцям наругу, але й потай від самої себе мріяла про того, в шкірянці…

— Роська, схоже, вибилася в фаворитки! — процідила Орися Галюні, коли Бількевич повернувся у свій кабінет. — Якщо він звільнить Поперчука, а до того йде, будемо мати начальницю.

І запанувала тиша.

До обіду всі зосереджено працювали, обслуговуючи клієнтів мовчком, без поспіху, роздумуючи водночас не так про маніяків, як про Росю: «Ні вроди, ні маєтків, а вифукала Модеста, злигалася з львів’янином, гонорується, язик розпускає, Бількевичу годить. Не дай Бог стане начальницею, в той час, коли я…»