Неля Шейко-Медведєва - Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки

Під кінець роботи Софійка знову підійшла до неї:

— Росю, запрошую тебе в «Едельвейс» на морозиво. Я фундую.

Страх як кортіло їй витрясти з оновленої колежанки правду про Модеста в ліжку й нового каваліра, який не знайшов собі у Львові гарної дівчини. Може, він горбатий чи кульгавий на обидві ноги?

— Дякую, Софійко, але… іншим разом, бо нині я маю закупи.

— Що хочеш купити: комбідрес, шовкову піжаму чи теє… пігулки від вагітності? — зі смішком куснула її приятелька.

Колишня Рося зробила б «квадратні очі» й докірливо промимрила: «Скажеш таке…» А ця, нова, відказала їй в тон:

— Майточки з крупним мереживом замість тих, які я загубила, повертаючись з нашої корпоративної забави.

— Загубила? — отетеріла Софійка. — Де?

— Привселюдно. В центрі, перед фонтаном. Щось в них трісло, і вони шурхнули з мене.

— І що?

— Нічого. Переступила через них і пішла собі.

— А люди?

— Побавилися ними й розійшлися.

— Жартуєш?

— Ага!

— Росько, ти зробилася нестерпною! Я до тебе зі щирим серцем, а ти… — образилася Софійка й подалася в «Едельвейс» з Орисею. А Рося — в універсам, на пошуки парфуму, який назавше запам’ятався її носові.

Обнюхала всі імпортні флакони, продеґустувала всі дезодоранти з найдорожчих — нічого схожого. Побувала в магазині «Арнольд» (товари для чоловіків), обійшла всі кіоски, де торгували парфумерією. І скрізь їй казали одне й те ж: «Товар тут здебільшого дешевий, бо чоловіки в нас самі знаєте, які… Навіть заможні не дуже дбають про себе, скоріше куплять коньяк, ніж дорогий парфум».

В останньому кіоску їй порадили зазирнути в магазинчик «Сувеніри», що відкрився нещодавно побіля автовокзалу, там продають дорогі речі для туристів і молодят.

«Дарма гайную час. Він, мабуть, купив парфум у Львові чи якомусь іншому місті», — подумала Рося, проте не пошкодувала грошей на таксі й забігла в магазинчик за хвилину до кінця роботи. Дівчина, яка там торгувала, вже домовлялася про зустріч з якимсь Тарасиком. Проте, дізнавшись, що клієнт шукає не брелок для ключів, а «справжню Францію», урвала розмову і виставила на прилавок аж п’ять флаконів:

— Це парфум, а це туалетна вода. Відкривати не буду, нюхайте корки або читайте рекламу.

Показала на один з флаконів:

— Особисто мені найдужче подобається ось цей.

Рося вхопила флакон, приклала до носа — і вловила пах того… блуда. Серце їй заколотилося так, немов би вона уткнулася носом в його груди й відчула на стегнах його тверду руку. Пальці їй зомліли, і вона, щоб на впустити парфум, притисла його до обличчя.

«Ворушися… Лови кайф!»

— Що ви сказали? — запитала продавщиця.

— Знайомий запах, — відвівши погляд, промимрила Рося. — Так попахує мій співробітник.

Дівчина зміряла її прицінливим поглядом:

— Не думаю. Господині привезла лише чотири одиниці, на пробу. Одну відхопила Мартуня з «Шашличної» для свого нареченого…

— Молода, старша? — машинально запитала Рося.

— Молодюсінька. Рік тому закінчила школу, але не вступила кудись там, бо тато й мама працюють за кордоном, у мільйонера і не змогли приїхати, щоб допомогти. Тож пішла в офіціантки.

— Гарна?

— Ага! Чисто Барбі, тільки чорнява. Коси, що мої руки.

— А жених хто?

— Не з тутешніх. Має віллу, іномарку, фірму десь біля словацького кордону.

— Молодий, старий?

— Звісно, молодий. Мартуня собі ціну знає, на старого вона б не злакомилася.

— А другий, вочевидь, купила дружина мого співробітника. Вона також брюнетка, але старша, тілиста, носить сережки з бірюзою, — мовила наздогад буряків Рося, щоб витягти з продавщиці якомога більше інформації про покупців.

— Помиляєтеся! — не без задоволення відказала та. — Другий придбала немолода довгошия блондинка в китайському шматті. Коли вона зайшла в магазин, мені й на думку не спало, що така… може купити парфум за сто баксів. Тож коли вона заплатила за неї, я поцікавилася, для кого подарунок. Вона сказала: «Для великого начальника». А ваш співробітник — великий начальник?

— Ні, — відказала Рося. — Такий собі…

— А третій дістався дуже пристойному чоловікові.

— Чорнявий? Без черева? Під сорок років? У шкірянці? — тамуючи хвилювання, запитала Рося.

— Ага! Але він, схоже, не тутешній, бо мав обручку з діамантовим очком. Наші чоловіки таких не носять. І попри це, липнув до мене, запрошував у ресторан. Я чесно сказала йому, що жонаті чоловіки для мене — «секонд хенд», а тим паче, літні. Він обізвав мене дурною телицею, але парфум купив.