Неля Шейко-Медведєва - Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки

Химич (передчуваючи повернення Сашка?) двічі переказував їй дивіденди, опісля телефонував, чи отримала, просив: «Не гріши на нас! Ми тут ні при чому!» — але вона, не відгукуючись, кидала слухавку. І Рибальченко попервах дзенькав, і Ломака. Перший пропонував їй квитки в театр, на концерти, а другий — нескладну роботу в солідній фірмі. За це вона обіцяла першому квиток у в’язницю, а другому — посаду ката в африканському пеклі! І вони припинили докучати їй, бо співчуття їхнє було нещирим, було співчуттям боягузів, які небезпідставно сподіваються кари.

«Колись, Сашуню, у день твого народження телефон лихоманило від дзвінків. А нині ніхто не подзвонив, навіть Химич. Мабуть, гадає, що ти з горя наклав на себе руки. Лише я вірю, що ти живий. Лише я! Хоча ніяк не можу уявити собі, де живий і з ким…»

Розпачливе завивання сирени розкололо тишу провулка. Вікторія стряслася всім тілом і, затуливши вуха руками, сахнулася вікна.

«Знову привезли… Годі з мене! Годі! Вже завтра, Сашо, я розвішаю на всіх стовпах оголошення: «Продається будинок!» І, нарешті, переберуся! Навіть якщо ти справді залишив мене! Байдуже, куди! Аби якнайдалі від цієї зомлілої тиші, яку розтинають і розтинають ці нестерпні, безжалісні верески, кесарять і кесарять передсмертні зойки! Тільки не кажи мені знову й знову, що ти не чуєш їх! Невже тобі не шкода мене? Я ж усе чую! І вухами, і тіменем, і серцем. Всім тілом чую! Будь-коли: і вдень, і вночі, і на світанні. Просто при тобі мені не так страшно, а без тебе… Знаєш, чому «швидка» так моторошно виє? Щоб машини розступалися, ворота відчинялися? Поглянь з вікна. Провулок пустий, ворота розчахнуті, а вона виє і виє! Бо в її череві якась нещасна марно змагається з Білою Панею!

Я не раз казала тобі, що не можу тут… А ти запитував: «Чому? Чому?» І я вмовкала, вражена, підкошена твоєю нечулістю, бо ти чудово знав… але чомусь прикидався, що не знаєш. А може, й справді не знаєш, бо я так і не зуміла відверто й доладно пояснити тобі… Навіть записувала в блокноті фрази, які маю сказати тобі, а то й психіатру чи Богові:

«Сірий триповерховий будинок по той бік вулиці за шерегою старих лип… Очі б мої його не бачили! Перед ним чорні, ковані ворота, завжди розчахнуті: «Ласкаво просимо!» Сашко називає їх високопарно «брамою життя», а будинок — «храмом над храмами». Любить споглядати, як на подвір’я, виючи по-людськи, влітають карети «швидкої»… Прикидається, що не бачить, не знає, що за тим «храмом» хрести, хрести… Так тісно, що й не прошмигнути між ними. А далі — пропахла ладаном, щодень купана в сльозах капличка, в якій ночами оживають тіні тих, яких відспівали в ній. Сашко мав би також бачити їх — відмежованих від «храму» лише кущами шипшини й глоду. Мав би бачити, якою білою, аж синьою, наче пуповина, є та стежка, що повсякчас з’єднує «храм життя» і садибу тієї, котра приходить нею раптово і завжди невчасно… Брешу! Вона ніколи не запізнюється, і її там завжди чекають… Інколи навіть викликають телефоном… Вона висока, огрядна, але крокує легко, як тренерка з гімнастики… І тіні тягнуться за нею, так, наче несуть шлейф… Дарма, що вона в білому плащі, обшлаги якого позначені кров’ю, яка не змивається. Щоб усі, хто має очі, бачили, що вона не жінка. Вірніше, не просто жінка… Сашко якось навіть сварився з нею за мене… А тепер не помічає. Чому? Бо не знає, що коїться в цьому будинку! Це не храм, о ні! Це почекальня смерті!

Там багато… дуже багато різних, здебільшого бридких… у новеньких закоротких і задовгих… поплямлених, таврованих печатями,… в нових, які ще пахнуть колишнім життям, саванах… Рабинь своєї споганілої, непристойно розбухлої плоті. Вони зранку до вечора, як кролиці, жують і жують. Будь-що. А якщо нічого жувати, жадібно хлебчуть воду й висмоктують кисень, якого завжди бракує, з повітря та кисневих подушок. Невтомно розчісують своє поріділе, посічене волосся, що смердить гнилицями й торішньою травою… Якого майже рік не торкалися ножиці перукаря (бо волосся — це життєвий шлях, який не можна втинати своєю волею…) і готуються до муки, якої не спізнає жодний чоловік.

Вони не сміються, не плачуть, не сваряться. Лише перешіптуються, як комиші з вітром, як луна з луною, як тіні з вінками, що маскують могили… Ні про що. Або про те, чого вже не повернеш, не осягнеш думкою, не виблюєш, не виколупаєш з себе… Безтямно човгаються довжелезним — від брами до хрестів — коридором, підтримуючи правицею або обіруч свої набубнявілі черева, що мов бурдюки, наповнені водою, слизом, кров’ю, або ж, широко розгорнувши коліна, сидять на своїх лежаках і, заплющивши очі, затамувавши подих, прислухаються до загрозливого здвиження свого нутра, окупованого іншою істотою, ще не людиною, ще — звіром, загадковим левіафаном, що піднімається з глибин…