Неля Шейко-Медведєва - Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки

А надто — до кроків Білої Пані, що повсякчас снує серед них, вибираючи, котрій покласти гумову руку на рамено й повести за собою… стежкою-пуповиною до каплички, з якої уночі доносяться прокляття «храмові» й запізнілі зойки каяття…

Одна з них, чорнява тридцятилітка, вимучена токсикозом і переливаннями крові, майже не сумнівається, що Біла Пані вибере саме її, бо те, що в ній, зачувши лункі кроки тієї, яка не знає милосердя, щосили впирається ногами в її серце, ховає голову, що мов розпечена куля, в її печінку, а руками впинається в захекані легені. До сизої піни на вустах. До закривавленої чорноти в очах. Йому не шкода стражденної плоті, що живить і боронить його. Воно ненавидить її з менту зародження, бо в нього інший резус. Материнське лоно для нього — це камера смертника, який повсякчас чекає то свого кінця, то дива ззовні. Отже, воно боротиметься лише за себе, якщо не задихнеться в її затруєній печінці… Мале, беззахисне, проте дужче за свою виснажену болями й страхами рожаницю. Воно знає, що Біла Пані важить не лише на нього, але й на неї, здогадується, що та може задовольнитися й одним тілом, але не пожертвує собою задля матері, не замре назавжди в її пекучому, вже зневодненому нутрі, а навпаки, щоб прорватися в життя, добиватиме її вкупі з Білою, щоб та, похлинувшись її кров’ю, забула про нього…

Кажуть, що дівчинка… А дівчата, здебільшого, чіпкіші за хлопців, завзятіші, ревнивіші… Вони дужче люблять батьків і бувають нещадними з матерями. Якщо та… дівчина відчує дотик Білої, то боротиметься не так з нею, як з матір’ю. Щоб зостатися єдиним скарбом батька, його неподільною володаркою…

Біла проминула… одну, другу, третю і поклала палючу руку на живіт тридцятилітки, і та несамовито закричала не так від болю, як від страху… Бо дитя рушило в бій… проти неї!

Лікарі… Удень їх, що ромашок на пустирі, а зараз, уночі… де ж вони? Побачили Білу і, поскидавши халати, розбіглися, хто куди? Чи, обернувшись на таблетки, поховалися в шафи для ліків?

Вони попереджали, що плід може повстати… і радили їй позбутися його, але вона злегковажила, бо це була її третя вагітність (дві попередні урвалися на четвертому місяці), а чоловік марив дитиною. Він десь там, поза цим пеклом, серед людей, яким ніщо не загрожує, які впевнені, що зустрінуть світанок у ліжку, в поїзді, в парку, на горищі чи в підвалі, але не в морзі! Солодко снить собі на широкому сімейному ліжку, що пахне лаком і трояндами, а коли все закінчиться,заявиться в проклятий «храм», щоб поглянути на її посиніле тіло й розцілувати переможницю!

Капличка поряд. Можна й не переносити померлу з моргу в будинок. І хрест їй можна замовити тут же, неподалік моргу…

Молоденька, схожа на ангела, акушерка звечора наполягала на кесаревому розтині, а старша, схожа на жабу (спільниця Білої), осадила її: «Встигнемо! Нехай пробує сама!» Відтак, нещасна, виючи, як сирена «швидкої», гасала довжелезним коридором-містком, що проліг між життям, де був її палісадник, будинок, чоловік і садок, у якому невдовзі мав зайнятися день (але не для неї), і смертю, що бовваніла серед хрестів і тіней (висока, опасиста, в білому халаті) і заклично махала їй твердою, несхитною рукою.

А вона, втікаючи від неї, падала навколішки перед кожною людиною, що з’являлася на містку, — санітаркою, медсестрою, породіллею й, осатанівши від болю, волала: «Вбийте її! Виріжте з мене і киньте псам! Я ненавиджу її! Я хочу жити!» Але всі сахалися жінки, ховалися від неї, бо знали, що вона — жертва Білої, котра над усе любить насолоджуватися муками дарувачок життя…

Під ранок, впавши під тим вікном, де хрести, жінка прохрипіла: «Вбийте мене! Я не хочу жити!» — і знепритомніла…

Лежачи горілиць на якомусь узвишші, побачила, мов крізь повіки, сліпучий, гострий, наче спис, промінь, що, впавши згори, немовби прошив її наскрізь, і почула схвильований гул голосів, які то накочували на неї, наче хвилі на берег, то відступали… Й подумала, що лежить у капличці, де її відспівують живою, і застогнала: «Підведіть…» Але ті, що гомоніли над нею (ангел і чорт?), не почули її. Сперечалися про своє: «Плід завмер…» — «Не каркайте!» — «Тиск падає… Тиск нитковидний. Крапельницю! Будемо кесарити!» — «Пізно… Здорова, викохана. Витримає! Наркоз!» — а далі панічний шемріт крові в голові: помираю!..

І пітьма…

…з якої виступив Бог — безбородий, схожий на Сашу… Ласкаво торкнувся вустами її чола: «…Все гаразд… Дівчинка… Слабенька… Наковталася води, але також житиме…»