Неля Шейко-Медведєва - Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки

«Десять років тому, Сашуню, в день твого народження, ми побралися; п’ять років тому, того ж дня, померла твоя донька; минув рік, як ти зникнув, а нині повернешся, але не від іншої, а так, наче з війни чи далекого плавання, бо ти кохав тільки мене… Навіть тоді, коли почав підупадати в чоловічій силі… Казав: «Не збагну, що зі мною… Наче здоровий, нічим не журюся, а охоти, як у старого діда…» І дарував мені каблучки, сережки, збирався подарувати кокер-спанієля…»

Закричав телефон. Радісна луна прокотилася житлом.

— Саша! — прошепотіла Вікторія і помчала в передпокій, гублячи дорогою розношені тапки.

— Драстуй, Віко!

Тетяна… Голос вибачливий, запобігливий…

— Прокинулася вранці й згадала, як минулоріч ми готували шашлики. Як ти співала, а Сашко танцював босоніж…

— Добридень, — неприязно буркнула Вікторія. Минулої неділі вона (без зачіски, в приношеному джинсовому костюмі), самотою соваючись містом, мала щастя побачити біля Золотих Воріт колишню приятельку. Та вийшла з новенького «Polo», яким кермувала, а слідом за нею випорснули хлопці — пикаті, опецькуваті, гарно зодягнені. Тетяна — вичесана, в блискучій парчевій сукні, черевата (вочевидь, вагітна) погупала за ними в недешеве кафе біля входу в метро.

«Зажирів Химич на Сашковій частці і Сашкових грошах, — дивлячись їй услід, з ненавистю подумала Вікторія. — Сяє, наче люстра в Палаці «Україна». Тетяна — гладка, вдоволена — скаржилася повсякчас, що не справляється з двома бешкетниками, що грошей бракує. Видко, має служницю, раз вирішила завести третього… Такі баби, як вона, — чорнороті, товстокорі, не бояться ні Білої Пані, ні чорта лисого. Діти з них вихоплюються, як корки з шампанського…»

— Як поживаєш?

«Рік не телефонувала, аж раптом… Згадала про шашлики. До чого б це?» — подумала Вікторія і процідила: — Добре.

— Щось чувати… про Сашка?

— З ним все гаразд!

— Справді?

— Ага! Вчора купила кагор. Зараз готую обід. Виглядаю його.

— Він… дзвонив?

— Ще ні. Але скоро подзвонить! — бадьоренько запевнила співрозмовницю Вікторія.

Тій наче кляп у рот засунули.

«Метикує: чи я не в собі, чи глузую з неї», — подумала Вікторія і несамохіть хихикнула.

— Віко, ти чуєш мене? — стурбовано, щоб не сказати злякано, запитала Тетяна.

— Чую, чую.

— Піди в церкву.

— В церкву? — зчудувалася Вікторія. Кілька років тому вона відстояла з Сашком і Химичем всеношну в Володимирському соборі (вперше і востаннє, бо дійство не справило на неї благодатного враження, не підкорило, не схвилювало. Вона з прихованою іронією розглядала тілистих, як Химич, наряджених в парчу (як Тетяна) священиків, які то виспівували, то глаголили щось зрозуміле лише їм, і думала, що, спостерігаючи за цим «концертом», Отець небесний скрушно похитує головою, тому що слугувати Йому треба повсякчас: добрими, людяними вчинками, а не підлабузництвом. Було б краще, якби отці скинули з себе пропахлі ладаном убори і вийшли до жебраків, що юрмляться під храмом, і запропонували віруючим поділитися з ними пасками-ковбасками, або, замість хвалебного гундосіння, заснували сиротинець чи притулок для самотніх стариків.

Відтак, відмовилася (перед Сашком і Химичем) просити благословення в молодого священика:

— Чому я маю цілувати ручку якогось хлопчиська і називати його «отцем»? Який він отець? Такий самий чоловік, як я. Тільки й того, що, на відміну від мене, вголос проказує малозрозумілі речення, а я звертаюся до Творця пошепки, своїми, вистражданими словами.

Тоді і Химич, і Тетяна, які пішли на всенощну, бо Сашко намовив, притакливо покивували їй, а тепер…

— Навіщо?

— Помолися за нього…

«Господи! Невже вони справді вбили Сашка?» — злякалася Вікторія і, затинаючись, промимрила:

— Як за мерт-вого?

— Чому? Помолися, як за живого. Піди на могилку малої. Вона ж, наче, у цей день… відійшла.

«Що їй до того?» — подумала Вікторія і запитала ущипливо:

— Відколи ти стала святенницею, Тетяно?

— Відтоді, Віко, як Сашко… пропав. Подумалося мені, що з моїм також може статися щось таке… Бо де гроші — там диявол. Окрім того… Я вже немолода, а мені народжувати… Лячно якось. Не за себе — ні! Химич ще… як бугай. Приведе якусь… і пропали діти…

«Може, Химич справді непричетний», — вперше засумнівалася Вікторія і попрощалася з Тетяною майже тепло, як з подругою.

Подумала: «Треба сходити на могилку, виполоти бур’ян, щоб Сашко, повернувшись, не закинув мені, що я геть нечула», — й похапцем одягнувшись, рушила на кладовище, але не через територію пологового будинку, а в обхід, бо й досі боялася тієї вузенької стежки, якою ходить Біла Пані. Зазирнула у відчинену навстіж капличку і, переконавшись, що нікого не відспівують, увійшла в напівморок, що відгонив ладаном, уривчастим диханням свічок і ще чимось… специфічним, нецерковним. Може, душами — хлорованими, підтруєними ліками, які чекали тут відправлення в небуття, а може, просто гнилим листям.